WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття - Реферат

Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття - Реферат

чернігівської, київської і черкаської Гетьманщини, однодумцем новочасних вітчизняних і європейських мислителів, соратником Т.Шевченка. Як і М.Остроградський, Симиренки, І.Пулюй, він міг зійти на Олімп могутніх корифеїв світової природничої науки. Але, як для декого, несподівано звернувся до фольклору (а це була святая святих як Т.Шевченка, так і найзначніших письменників Європи: Д.Байрона, В.Гюго, М.Лермонтова, А.Міцкевича, Ф.Шіллера, Ш.Петефі, І.Чавчавадже та А.Церетелі), найдавніших анналів української історії, держави, мови, культури, еліти, і, як ми вже бачили, створив цілісну щонайменше як півторатисячолітню картину розвитку українства. Це й дало йому змогу не тільки розвінчати царистсько-україножерні версії М.Погодіна та інших москвофілів, а й вибудувати парадигму еволюційного розвитку українства як самодостатнього суб'єкта історії, окремого народу зі своєю державою, політичною елітою, мовою, культурою, освітою, наукою, міжнародною практикою. То була цілісна методологія та на її основі - концепція українознавства (звичайно, якою вона могла тоді бути з огляду на реальний стан науки і політичної ситуації та цензури). І цілком справедливо М.Грушевський заявляв, що концепцію народно-державної української еволюції він взяв саме у М.Максимовича [23].
Подібним шляхом ідуть: П.Куліш (який заявляв, що роками невтомно шукає реальних фактів розвитку українського етносу та, з огляду на виклики часу, засновує й видає у Петербурзі винятково важливий журнал "Основа"), І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, П.Юркевич, П.Житецький, Д.Яворницький, В.Хвойка, Х.Вовк: і їх активізує жага правди та наукової істини, а як фінал - відродження українства як етно-нації і держави.
І це було вкрай актуально.
Як показує в праці "В пазурах у двоглавого" (К., 2004) Іван Ільєнко, друга половина ХІХ ст. була для України насиченою вкрай важкими випробуваннями: по-перше, одна її частина ниділа в лещатах етносоціального тиску мадяр і румунів, австрійців і поляків, євреїв і німців; а друга - палахкотіла все агресивнішою антиукраїнською політикою московського царизму. На доказ - тільки окремі факти:
1764 року Петербург змусив К.Розумовського зректися гетьманської булави, а "задля добра українського народу" (як і в майбутньому, московці подаватимуть свою фарисейську політику як безсумнівне благодійництво) було створено "малоросійську Колегію", у зв'язку з чим "кінчається, хоч і гірке, та все ж схоже насамостійне життя України" (М.Аркас). Мета Петербурга чітко формулювалася царицею: "викоренити серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян".
Шляхом до мети було обрано ліквідацію Запорозької Січі, для чого придворному історику Г.Міллеру було доручено довести, "що Січ взагалі не має прав навіть на досі свої землі".
Повчально: ще 1752 р. Катерина ІІ заборонила обирати кошовим Петра Калнишевського; коли ж Калнишевський, всупереч повелінню цариці, і вдруге був обраний (1765) отаманом, воля запорожців була скасована, а пізніше П.Калнишевського було відправлено на довічне заслання в соловецьку яму-темницю.
1775 р., коли українська депутація прибула до Петербурга відстоювати свої вольності, Г.Потьомкін запропонував злодійський контрплан і Сенат прийняв указ про знищення Січі. У маніфесті імператриці це мотивувалося тим, що існування козацької твердині є "не меньше как оскорблением нашего императорского величества через поступки и дерзновения, оказанные от сих козаков в неповиновение высочайшим повелениям".
1783 р. було скасовано козацький устрій України (10 козацьких полків було перетворено на карабінерів), а 1785 р., коли українських селян було фактично закріпачено, "Жалуваною грамотою дворянству" українську еліту царизм відірвав від народу, посіяв глибокі соціальні конфлікти.
Слідом за знищенням державності розгорнулося руйнування української нації зсередини, вона стає, за виразом М.Грушевського, неповною, внутрішньо дисгармонійною і конфліктною. А тим самим - дуже зручною для фальшивих інтернаціоналістів з комуністичною фразеологією, бо психічно націлена на постійне самопоборювання. Зате набуває тотальної інтервенції політика функціонування єдиної держави, мови, релігії (церкви), культури. Свого часу цар Олексій Романов зажадав від козаків постригти "хохли, що на головах". Внаслідок цинічного переслідування та витруєння всього українського, за влучним висловом митрополита Іларіона (І.Огієнка), "почалася русифікація з отих хохлів, скінчилась душею". Дивно й дико, але авангардом у тому етноцидному поході виявилася й частина російської інтелігенції: спочатку Пестель пропонував розв'язати проблему інородців (неросійських етносів) шляхом розпорошення їх по безмежних просторах імперії (щоб вони припинили існування як окремі народи), а згодом В.Бєлінський, грубо шельмуючи в "Отечественных записках" альманах "Ластівка" (як і "Гайдамаки" Т.Шевченка, твори П.Куліша), бундючно заявляв: "Теперь уже нет малороссийского языка, есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные наречия", як існує "одно и то же для всех сословий - крестьянское". Гідна поваги, глаголив "революціонер-демократ", лише російська мова (як і все російське загалом).
Це було продовженням давно спланованої політики. Адже іще 1675 р. з Москви надійшов наказ Л.Барановичу в Чернігів, щоб "преосвященный архиепископ книг никаких в царственный град Москву" не присилав, бо вони позначені українським уставом і духом. А коли книги з України все-таки в Москву потрапляли, то їх, як твори Л.Барановича, І.Галятовського, П.Могили, С.Полоцького, А.Радивиловського, К.Ставровецького, там палили на вогнищах. Була заведена найжорстокіша цензура. Більше того, за указом Петра І 1720 р., українські книги було заборонено друкувати загалом; а щоб справу полегшити - їх було заборонено видавати в Україні. Коли ж Чернігівська та Київська друкарні цього указу повністю не дотримувались, солдати брали їх штурмом і руйнували. Могли виходити лише книги, видані у Москві. Не дозволяли видавати навіть "Букваря". За виявлення української специфіки піддавалися гонінням навіть такі авторитети, як Стефан Яворський - потужний вільнодумний філософ.
Loading...

 
 

Цікаве