WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття - Реферат

Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття - Реферат


Реферат на тему:
Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття
?
Т.Шевченко розбудив від "спання на волі" козацький народ в особі не лише трудових верств, а й інтелігенції - освітньо-наукової, творчої, соціально-політичної. І важливо, що в оборону нації стають не лише окремі звитяжці (як Г.Сковорода, І.Котляревський, В.Капніст, автор "Історії Русів", Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка), а й організовані групи, а з 1847 року - і українські партії.
І цього разу для більшості з них українська ідея та нація спочатку постають переважно якоюсь однією гранню: проблемою чи то мови, чи культурної автономії, чи етнічної самоідентифікації. Та не випадково могутня когорта будителів, очолюваних Маркіяном Шашкевичем, знана як "Руська трійця" і альманахом "Русалка Дністрова", і науково-педагогічною діяльністю (І.Вагилевича, О.Духновича) спричинила історично вагомий злам у свідомості галичан, буковинців та інших етнічно-українських груп: для вогнища потрібною була іскра. І тією іскрою стала етнонаціональна ідея - як ідея самодостатності, свободи, права нарівні з іншими етносами Австро-Угорщини, Польщі, Румунії щодо можливості розвитку. На жаль, І.Вагилевич, О.Духнович та інші лідери національного відродження часом не витримують тиску обставин і сходять з обраних патріотичних позицій, - та "стомлюється" й криця. Їхній подвиг будить народ, і на арену вирішальних змагань виходить "буковинський соловій" Осип-Юрій Федькович - аристократ етикою і духом* - та його послідовники.
І знову особливу роль відіграють народні традиції, історична пам'ять, мова, фольклор, чуття єдності народу всієї української землі. Звідси й переспіви давніх творінь (як "Слова о полку Ігоревім"), і культ рідної мови як безсмертної душі народу, і гімни рідній Землі як Матері всіх "русинів", а також переклади з європейських авторів - виразників волелюбних ідеалів інших народів.
Певний час "русини-українці" пов'язують надії на досягнення мети з визвольною місією то угорців, то москвофілів. Та скоро ілюзії розвіялися: після переможної революції 1847 р. угорці проголосили винятково шовіністичний, асиміляторський щодо українства курс; [20] а москвофіли, використовуючи вигідну для Росії кон'юнктуру (глибокі розчарування українських сил у справі боротьби за національне визволення спільно з іншими, раніше пригнобленими народами), розгортають шалену енергію по розколу українців на подніпрянців і подністерців, підсовують фальшиву ідейку історичної єдності "русинів" (як і гуцулів, лемків та бойків) не з українцями, а з "руськими"-московитами, а головне - "єдності всіх слов'ян" та визволення їх з неволі силами російського царизму. Декого російський месіянізм присипляє, і москвофільство стає впливовою силою життя інтелігенції: людям хочеться вірити в добрі обіцянки...
Та чад не вічний, він або вбиває, або вивітрюється. Скоро прибічники москвофільського месіанізму переконуються: робиться спроба одне ярмо замінити іншим. Як зазначить Я.Гавлічек-Боровський, до Москви він їхав слов'янофілом, а повернувся чехом, бо переконався: "у Москві дбають не про нашу свободу, а про те, щоб югославські виноградники, чеські промисли, українські землі стали російськими…"
Про свою свободу та щастя має дбати кожен народ сам! Хтось інший за чужі інтереси собою жертвувати не буде. Отже, як вважали Б.Хмельницький, І.Богун, І.Мазепа, щастя й свобода кожного - на вістрі його меча.
Тож закономірно, що й на царини Галичини, Буковини, Закарпаття, до всіх етнічних пагонів української нації, як Божий глас, прийшло Шевченкове Слово у єдності обох його складників:
…Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
…Вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте!
Природно, що воно, те віще Слово, реалізувалося в різноманітних формах.
У Наддніпрянській Україні воно прокотилося як небесне пророцтво та благословення, а то й непримінний наказ самої Долі для всіх верств нації. "Кобзар" стає на рівні з Біблією священною книгою кожної родини, а життя й образ Батька Тараса - прикладом для наслідування.
За життя мало хто діставав всенародного визнання. Т.Шевченкові було сподіватися на те майже неможливо: він був кріпаком, арештантом, солдатом, пасинком для своєї землі. Та сталося рідкісне - Україна визнала його як свого вождя і пророка, а разом з тим мовби й сама дістала священні національно-державницькі клейноди, бо душа її спалахнула прометеївським вогнем, розправила тіло, піднесла горде чоло й знову взяла до рук козацьку зброю.
Знову Кармалюки й Довбуші повели уярмлених на своїх і чужих гнобителів. При тому й тепер не як добичники і розбійники, а як неогайдамаки - свідомі своєї доброчинності сини народу: якщо романтичний лицар Іван Гонта "різав усе, що паном звалось, без милосердія", в ім'я високої ідеї міг позбавити життя навіть синів-католиків (відомо, що то було лише як художній образ, символ відданості клятві побратимам), то нові народні месники діють в дусі народної гуманістичної моралі, ідеї правди, рівності, справедливості ("Я їх не вбиваю, - каже Кармалюк, - а всі (експропрійовані - П.К.) гроші розділивши, я гріха не маю").
Злитий воєдино пафос Шевченкової та народної волі невідворотно мав дати нові імпульси й ідейним шуканням новочасної еліти. На історичну арену виходять Харківський, Львівський, Київський університети та київське Кирило-Мефодіївське товариство (братство).
Не доводиться дивуватися львів'янам: їх підштовхували до змагань за національні пріоритети навіть всеєвропейські процеси; немислимо, щоб Київ не породив кирило-мефодійвців: їх покликав до життя дух і геній сущого там Т.Шевченка. Не доводиться дивуватися і харків'янам, навпаки: є підстави захоплюватися ідеологами національно-культурного відродження Слобожанщини, бо й там запанував у розумах дух волелюбного козацтва. Було б гріхом не відзначити тут роль людини багатогранних обдарувань та інтересів Василя Каразіна - фундатора Харківського університету. Це він усвідомив необхідність освіти й науки для свого краю, до того ж - освіти, науки, культури, інтелігенції, споріднених з історією і перспективами Слобожанщини як органічної частини України.
Loading...

 
 

Цікаве