Чи не першим на цьому етапі розпочав житія святих П.Могила. Розвиваючи його задуми та дбаючи про автономію української церкви, Д.Туптало, слідом за П.Могилою, І.Гізелем, Л.Барановичем, творить масштабну працю, "своєрідну церковно-агіографічну енциклопедію" (С.Мащенко) - "Книгу житій святих". А далі були Батурин і Києво-Печерська Лавра, де дозрівав задум його уславленої праці "Четьї Мінеї". За підтримки Гетьмана І.Мазепи, Туптало посилено працює в Баратинському та Глухівському монастирях, архімандритом у Новгород-Сіверську, бажаючи, як пише Стефану Яворському, "некія полезныенравоучения писати, дабы читателя не токмо історіями звеселяти, но и правоучениям научити". У цьому зв'язку він цікавиться проблемою відносин Бога і світу, використовує досвід пантеїстів і деїстів, однак гадає, що Бога необхідно розглядати лише як першопричину, оскільки він є безособовою істотою, "Без образне есть Бог, не величественен, не количественен". Людям же необхідно жити і божественною ідеєю, але обов'язково - реаліями світу, оскільки Бог і в собі, і в людині, а світ поділяється на макрокосм і мікрокосм, як і людина - на натуру тілесну й духовну, і, як на тому наполягали ще діячі Київської Русі, вона має активно дбати і про своє, про всенародне благо, бути ланкою в цілісності минулого, сучасного і майбутнього. А це означає, що необхідний діалог між еллінізмом (язичництвом) та християнством, тим більше, що в праці "Розыско раскольнической брынськой вере" Д.Туптало бачить український народ не лише спадкоємцем славетних русичів, а й одним із біблійних народів - рівноправних у Афетовій родині. При цьому Д.Туптало не обмежується біблійними версіями. У розділах "О народе Роксоланском и наречи его", "О свободе и вольности словянской" він аналізує реальні процеси й проблеми, наголошуючи: праукраїнці - носії ідеології землеробів, коли мистецтва живлять лише окремих людей, "землероб то живить всіх абсолютно - трудівників і не трудівників" [10, 95]. Однак вони не лише землероби, а й воїни та громадяни, які завжди розуміли: поступ наснажують всі соціальні верстви, а оскільки світ створено не для спокою і святкувань, а для всебічного розквіту, то справа людей - це "боротьба й ратоборство". Всі прагнуть щастя, але за щастя треба боротися!
Печаль Д.Туптала, що серед співвітчизників забагато "людей, котрі задарма хліб їдять", немає правди і в царських та боярських палатах. Пригноблені воля і право, "багаті убогих насилують безпощадно, грабують.., тягнуть на судилища…, не милосердствують". Ось чому одна програма - творення "Нового Адама" моральним самовдосконаленням ("Будемо оновлюватись, і ми самі, як храми живого Бога… станемо творити добрі діла"); друга - самопізнання ("Да предложи своему уму такие вопросы: Кто ты? Откуда й куда идешь… Куда идешь?", оскільки "початок і корінь всякого гріха є безумство й безсловесне в собі непізнання" [11, 213]); і третя програма - не миритися з тим, що так багато "беззаконь…, образ…, утисків волають до неба і збуджують гнів і помсту Божу" (лист до С.Яворського). Отже: законодавець має бути і законовиконавцем, а суспільство - носієм волі і дії в ім'я торжества рівності, свободи і справедливості.
Це було вже цілісним вираженням національної ідеї - і як віри (настроїв), і як філософії, закону й моралі, і як життєдіяльності.
Не менш вагомо, що константи тієї ідеї знаходимо практично в усіх мислеників Чернігівського колегіуму, зокрема, у А.Дубновича й І.Максимовича, а вони відбивають реальні настрої та погляди суспільства всієї Гетьманщини.
Не випадково в Чернігівському колегіумі філософію бачили в чотирьох підсистемах: логіці, фізиці, метафізиці й практичній філософії. Як твердив А.Дубневич, історичне знання просвітлює реальність, а історичне знання, в свою чергу, одержує глибину від філософської істини. У цьому сенсі розглядалася й концепція "розумної моралі": вона мала підводити до відповіді, де і як шукати шляхи до щастя, зокрема за умов посилення гніту поляків на Правобережжі і московітів на Лівобережжі України, отже, коли національно-державницька проблема набувала ключової ролі. Це мало і загальнофілософське значення, бо, подібно до європейських реформістів та діячів Відродження, українські мислителі доби бароко не уявляли мети без єдності релігійного і наукового досвіду, а водночас - індивіда чи соціальну групу без єдності із суспільством та Батьківщиною. Як це було властиво й ідеології козацтва.
Яскравий доказ тому - і релігійно-філософські погляди Іоанна Максимовича (1651-1715). Один із шести братів, п'ятеро з яких були сподвижниками Гетьмана І.Мазепи (два церковних служителі), Максимович (Васильківський) став автором більше десяти книг, провідним мотивом яких була ідея морально-етичної відповідальності світської і церковної еліти за мир, злагоду, добробут суспільства, а також ідея підзвітності державних людей перед своїми громадянами. Засланий, за підозрою в не благодійності, до Сибіру, Максимович і там підносив античних мислителів Анаксагера й Аристотеля, Борисфеніта й Демокріта, Діогена і Катона, Марка Аврелія, Платона й Тому Аквінського, а головне - ідеї про світ як систему законів, дарованих Богом, про пріоритет прав кожної людини і нації на життя, суверенітет і свободу.
Особливий пієтет Максимовича - до розуму та раціонального пізнання, адже "розум людський завжди вільним є й самодостатнім, розпросторюється й широко розливається", чим корисні думки посилає у височінь. Життя - це море (образ-символ і в києво-руських авторів, і в Т.Шевченка: "не спалося, а ніч - як море"; "і неситий не виоре на дні моря поле"), і саме розум, як твердили також і мислителі Київської Русі, допомагає у тому житейському морі обирати правильну дорогу. Бо коли Бог наперед визначив усе, то звідки ж береться зло?.. Характер життя визначають люди, - тому й потрібна держава з розумними та освіченими правителями.
Україна потребує розумного, справедливого розв'язання всіляких проблем з точки зору не різного роду панства національно-державних інтересів.
Сила мислителів України полягала і в теоретичній новизні, глибині та висоті, що тоді поширилася по Європі й Московщині. І все ж найважливішим було те, що вона мала своїм джерелом загальнонаціональну долю і волю.