WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея в українській філософській і релігійній думці - Реферат

Національна ідея в українській філософській і релігійній думці - Реферат

немислимим є досягнення суверенітету й свободи, справжньої духовності і кожного індивіда, й суспільства (народу) в цілому.
Не можемо не враховувати: такі настрої володіли як українським революційним суспільством, так і умами світочів європейських національних еліт. А Л.Баранович добре знав обидві реальності: і суспільно-державницькі погляди філософів та політиків від Конфуція до Макіавеллі й від Аристотеля, Цицерона, Марка Аврелія, діалектика Порфирія, а також від Діонісія Аеропагіта, Кирила Александрійського, Кирила Ієрусалимського, Оригена, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Дамаскіна, Ієроніма, Августина (виписки з творів яких віднаходимо в працях українськогомислитетя), і помисли митрополита Іларіона та Володимира Мономанаха, політичних і церковних діячів України ХVІ-ХVІІ ст. (зокрема К.Ставровецького, П.Могили, І.Гізеля, Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Скоропадського, І.Мазепи), а також - настрої найширших українських верств, їхні помисли, спрямовані на ідеал "Града Божого" - суверенної, розвинутої, сильної, багатої, справедливо-демократичної Козацької християнської республіки. Основою, символом тієї республіки мав стати Новий Адам, а засобом формування людей-гуманістів - держава. Дослідники нерідко атестували той ідеал як утопійний. Не зважали тільки при цьому, що й мало не вся Європа жила утопійними доктринами (Мора, Кампанелли), а утопії потрібно сприймати, найперше, позитивно, бо шлях реалізації пропонованих утопій бував далеким від раціоналістичних конструкцій, позате їхня ідея виражала жагу, пошук нового і прогресивного, соціально-гуманістичного.
Особливістю філософії Л.Барановича було те, що він сподівався на утвердження своєї утопії не у вигаданому "горішньому", а в реальному, земному світі, покладаючись на незвичайні можливості Землі і нації української та (як і Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) на освіту. При цьому і роль віри пов'язував, головним чином, з освітою, оскільки гадав: якщо в Україні держава слабка, то і її роль має взяти на себе церква. І в цьому зв'язку якщо Нового Адама мала виховувати церква, то переформування Старого Адама мало відбуватися як індивідуальний внутрішній процес самопізнання та самотворення людей, в ході яких очищення від "помишлєній сукровищ" мало завершуватися відкриттям і утвердженням в собі "сердечных зенниц". Самопізнання і самотворення - це ланцюги у філософії серця, започаткованої ще авторами "Велесової книги", київських билин і літописів, Ярославом Мудрим, митрополитом Іларіоном, Володимиром Мономахом. При цьому, коли серце для Л.Барановича - це й орган ірраціонального пізнання, то й Слово - найуніверсальніша форма пізнання та творення, єдності поколінь і віків, носій і Божої волі, і пам'яті серця та крові землі, могутня енергія єдності людини - природи - роду - етносу - держави і нації.
Меч духовний! - ось що є Слово і Віра, Пам'ять і Воля, помисел і дія, онтологічне пророцтво. Ще до Гегеля Л.Баранович розвиває концепцію бінарності духу і плоті людини, а тим самим - тотожності буття і мислення. Мир і моральне самовдосконалення людей в Україні, особливо тих, хто відступив від основоположних засад етики і моралі, бо в тому причина національної трагедії України! - таким є гуманістичне, національно-державницьке кредо Лазара Барановича.
Афіни і Єрусалим, отже - філософія і релігія, громадянське суспільство й держава - такими концентрами думки позначена й філософсько-релігійна творчість І.Галятовського, Д.Туптала, І.Максимовича, А.Дубневича та інших релігійних мислителів Чернігово-Сіверської Землі часу Гетьманищи.
Подібно до К.Транквіліона - Ставровецького та Л.Барановича (як і Сагайдачного, Б.Хмельницького), І.Галятовський, Д.Туптало, І.Максимович, А.Дубнович мали найвищого рівня європейську освіту, а вітчизняні заклади, зокрема Києва і Чернігівщини, стояли на рівні кращих європейських. А головне, що їхні теорії запліднювалися революційною і постреволюційною практикою. Звідси в їхній творчості наскрізними є паралелі із зарубіжними теоретичними філософсько-релігійними спрямуваннями, але звернутими до вітчизняного буття.
"Месія праведний", "Скарбниця потребная", "Бесіда Білоцерковна", "Старий костел", "Либідь" "Боги поганські", а поверх усього - "Ключ разуменія" (доопрацьовано у 1665 р. у Львові) та "Небо новое" - праці І.Галятовського (писані українською й польською мовами), в яких він в ім'я української національної долі захищає українське православ'я і люто воює з експансіонізмом католицьким, уніатським, магометанським. Наголосимо: не так проти них, як проти інших релігійних систем, як проти їх експансіонізму в рідному краї. Логічно, що мовознавець П.Житецький переконливо наголошував: як і все письменство ХVІІ ст., І.Галятовський був "живою душею, яка постійно відгукувалася на всі поточні явища життя живим голосом. Це був той самий голос, який чуємо ми в південноруських думах" [7, 162]. Мислитель часом впадав у традиційні розумування, та, як підкреслював М.Сумцов, "Голятовський у своєму приватному житті, в суспільній і політичній діяльності стояв до рідної землі ближче, ніж у своїх наукових працях" [8, 199].
Близькість до тривог життя й визначила, що І.Галятовський навіть у схоластичних пасажах поєднує елементи гносеології, онтології та філософської антропології в ім'я торжества віри в чотири елементи: землю, воду, вогонь і повітря - світу та людяності й патріотизму в життєдіяльності, а також виступає за єдність фізичного і духовного (земного й небесного), навіть надприродного (божественного) в людині. Це важливо й тому, що немало людей в Україні загубили благодать і свободу, національні святині, бо в погоні за "благом" обплутали себе золотими та срібними нитками, замулили совість.
Ніщо не зрівняється з благом, - переконує І.Галятовський, - яким є боротьба за свободу Батьківщини або за визволення невільника. І якщо Київську Русь призвели до падіння князівсько-боярські чвари, то необхідно, щоб і світська, і церковна еліти відстоювали державно-національну й релігійно-моральну єдність.
Навіть будучи "в почесному засланні" в Ростові, Данило Туптало (Дмитро Ростовський, 1651-1709) найповніше виявляє ментальність та інтереси свого - українського народу. Як писав його біограф І.Шляпкін, провідною рисою Д.Туптала було "почуття любові до рідної церкви". Це виявилося і в тому, що коли боротьба досягала граничних меж, український мисленик навіть "с некоторым упрямством отстаивал неприкосновенность киевских школьных навыков и традицій" (Г.Флоровський) [9, 55]. Російський богослов гадав, що з причини неосягнення секретів московської церкви, насправді ж тому, що Д.Туптало був активним носієм української і ментальності, і церковної
Loading...

 
 

Цікаве