WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея, нація, націоналізм - Реферат

Національна ідея, нація, націоналізм - Реферат

церковно-релігійної, а й світської, постала для України після монгольського ордизму найголовнішою і найдраматичнішою. Бо як бджола творить мед, так еліта (інтелігенція) має творити ідеї, філософію життя і поступу народу (етнонації) та держави.
З ХV століття українське суспільство постає враженим неповнотою: його голова не виконує належних функцій ідеєстворення. І не лише через монголо-татарське іго.
Драматичною, а то й трагічною постає для української еліти доба Русько-Литовської держави: в її середовищі настає спокій - спокій душі, інтелекту, совісті, мудрої самосвідомості та далекоглядності.
На початковому етапі, коли Литва визнавала цивілізаційно-культурну вищість України-Русі, вона зважала на суверенітетні тенденції української політичної еліти, і наша прадержава була самодостатньою навіть за найнесприятливіших обставин. Та в ході оволодіння владними прерогативами Литва відчула обтяжливість рівності, а далі нехіть до неї, навіть - бажання позбутися чужої опіки.
Історія фіксує цілком усвідомлюване знищення цілих українсько-шляхетних родів. У свою чергу, усвідомлюючи кінцеві наслідки такої політики, Михайло Глинський пробує повернути колишні державницькі привілеї, та повстання Чернігівського, як напише в романі Д.Міщенко, "бунтівного князя" зазнає поразки. Його належним чином не підтримують ні "верхи", ні "низи" напівпаралізованого "благополуччям", а тому подрібненого суспільства. Стає очевидним: носіями національної ідеї можуть бути мільйони (тулуб), але творцем - інтелігенція (голова).
Тому в помонголо-татарський період особливого значення для торжества національної ідеї набуває проблема інтелігенції (еліти), об'єднуючих символів, вождів і святинь.
Як засвідчують дослідження, трагічної долі зазнала еліта не лише сходу, а й заходу України: спочатку впливову роль на Волині відігравала еліта київсько-галицького державного походження, та з часом усе настійливіше її витісняла литовська шляхта. "Як відомо, у Великому князівстві Литовському волинські князі, винятково завдяки своєму походженню, входили до панів-ради - вищого органу при великому князеві й займали панівне становище як частина литовської феодальної еліти. Опинившись у нових конституційних умовах після укладення Люблінської унії, вони використали традиційну вищість свого походження для розширення впливу з Волині на Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Незабаром Волинські князі обіймали більшість виборних посад на українських землях, а разом із цим - і місця в Сенаті речі Посполитої.
Але вже у 20-х роках, з часу смерті останнього Острозького… і втрати воєводської посади в Київському воєводстві, князівська верхівка поступово втратила першість програла змагання з польською шляхтою…" Більше того, стала на шлях угодовства й прислужництва; і це, коли формально - то чужим, а насправді - то й ні, бо фактично нова волинська верхівка була й етнічно не українською, а литовською.
Голова (еліта) і тулуб (народ) виявилися взаємовідчуженими, а їхні орієнтації - різновекторними.
І тут з надзвичайною виразністю й набуває гостроти проблема столиці-голови державного організму та політичної еліти.
Принаймні з часу Кия символом всенародної єдності був Київ. Не випадково "Матір'ю міст руських" проголосив Київ і варяг Олег: без всенародного образа-символа держава не була б пройнята чуттям родової цілісності. Загальновизнаними авторитетами були й віче, боярська дума, великий князь. Тому авторитетною була й Київська держава.
Київ виступав символом божественної волі та сили, втіленням сакральної наперед визначеної щасливої долі і для Володимира Великого та Ярослава Мудрого, Володимир Мономаха, Романа й Данила Галицьких, які знають ціну Чернігову та Переяславу, Володимиру, Холму, Луцьку та Львову. Та все ж - як прапор філософії єдності, могутності, незнищенності, свободи, гарантії добра - підносять Київ, Київ історичний і міфологічний, реальний і поетичний, Київ - храм і престол, гарант сили й престижу, навіть державно-політичної аксіоми: "хто володіє Києвом, той володіє всім!".
Опричники Золотої Орди не дозволили великому князеві й королю Данилу Галицькому посісти престол у Києві. Від цього зміліли на силі і Данило, і Київ, а тим самим - й Україна. І так було не тільки в сиву давнину. Аналогічна доля та роль належала Києву і в майбутньому - аж до ХХ ст., надто згубно відбиваючись на долі як держави, так і всієї нації, в часи коли Київ перестав бути столицею. І добре відомо, що з гідністю трималися Чернігів, Холм і Львів, немало докладали зусиль в ім'я свободи й добра князі Чернігівської і Галицько-волинської династій, однак применшення ролі Києва трагічно відбилося і на їхніх змаганнях. Все очевидніше набувала впливовості ланцюгова реакція розпаду цілісного організму могутньої держави, а окремі частини ставали легкою здобиччю сусідів.
Так сталося і за Литви: спочатку Києву було залишено статус князівства, та згодом він став воєводством, а ще пізніше - окупованим містом поляків, москалів чи інших зайд, виконуючи роль не стільки вітчизняної столиці, скільки фортеці окупантів, символом державного й національного приниження українців, недостатньої далекоглядності й мудрості їхніх вождів. Бо занепад столиці неминуче призводив і до занепаду як становища, так і ролі еліти та до зворотної дії фатального послаблення народу.
Все те є відлунням загально-природного закону: соняшник тягнеться до Сонця; все живе на Землі одержує життєву енергію і волю також від Сонця і надр Землі. Тому в усіх народів панував культ Сонця, і всі народи шукали найвищої гарантії буття і безсмертя на Небі, творили культ Землі, а англійці та українці культивували ще й Місяць, бо та планета відчутно впливає на їхню психіку. На Небі і в підземномуцарстві шукали богів, на рівень небожителів зводили і своїх вождів та героїв. Сакральною сутністю наділяли й свої столиці: вони були аналогом небесного Олімпа. Тож закономірно, що столицям привласнювали імена богів та героїв (Константинополь, Афіни, Рим, Київ), а Русь-Україна пов'язувала найяскравіші сторінки свого історичного поступу з Києвом, як і окремі землі - зі своїми столицями (Черніговом, Переяславом, Львовом).
Роди й племена жили своїми "богами", етноси співвідносили гарантії успіху з ідеєю спільної столиці - неба своїх надій і гарантій буття.
Тому знаменно, що племена до Кия боролися й мігрували, допоки не усвідомили: це є земля наша, а ми не греки, не римляни, і не варяги чи хазари. Кий обрав столицею сакральний центр Планети, а Святослав планував заснувати столицю і на Дунаї, назвавши її "Києвець". З часом появилося сотні "Києвів": так називали місця свого проживання переселенці до Австралії і Канади, Аргентини, Бразилії і США, Росії і Китаю, відбуваючи з Волині і Галичини, Буковини й Київщини та Чернігівщини…
Не менш повчальним є інше: досі залишаються самодостатніми суб'єктами історії народи, котрі створили столиці з постійним місцем функціонування (як перси, іракці, єгиптяни, євреї, греки, італійці, данці, норвежці, шведи, французи, турки…), але розтанули в ріках часу ті, що постійно міняли місця проживання (як немало племен номадних форм буття малої Азії і далекого Сходу, скіфи, половці, гуни, сармати, печеніги…), не спромоглися виробити й реалізувати ідею єдності етносу - землі (природи) - держави - столиці. Час і простір
Loading...

 
 

Цікаве