WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея, нація, націоналізм - Реферат

Національна ідея, нація, націоналізм - Реферат

етапі поширення христової етики попередній поділ не втратив своєї актуальності в Київській державі, оскільки в ній були роди як землеробські, так і номадні, а боротьба між ними не припинялася впродовж століть. А це суттєво впливало на характер розв'язання проблеми родо-державної цілісності: поляни й, до прикладу, половці, як і ріднилися династично, так і безкінечно ворогували. Прийняття християнства загострило напругу та протистояння найперше - на вищих щаблях суспільної ієрархії, де, зрозуміло, головним чином формувалися ідеологічні засади.
Спочатку окреслилося протистояння на рівні гілок влади: світської і церковної. Причина зрозуміла: світська влада відстоювала пріоритети та інтереси своєї - Київської держави, а церковна - Візантійської імперії. Остання пробувала підпорядкувати своїй владі навіть великих князів та боярство. Київські державці стояли на ґрунті вітчизняних прерогатив та стратегічних планів. Тому невипадково, що Ярослав Мудрий власною волею, без погодження з Константинополем, встановив День Держави і День мови та призначив (уперше в історії!) митрополитом свого, київського Іларіона, а той створив "Слово про закон і благодать" з позицій не канонічно-юдейських чи візантійських, а з новочасних - києворуських. У світлі його філософії релігія (віра і церква), як і всі громадяни, найперше, мали керуватися інтересами своєї держави й сповідувати свій, а не чужий канон. Аналогічну позицію відстоював і другий митрополит з руських - Клим Смолятич. Закономірно, що за них церква сприяла консолідації суспільства та піднесенню могутності держави, утвердженню кредо Ярослава Мудрого: спочатку закон, а потім - на його основі! - благодать. Що означає: фундамент - право і воля всього народу, а в руслі цього, як похідне, - віра окремих громадян чи верств суспільства.
Нині відомо: ідея єдності суспільства, держави, віри сприяла найповнішому розквіту Київської русі. Інші наслідки зумовила ідея підлеглості візантійському (чи римському) канону.
Нагадаємо: християнську митрополію було засновано в Києві ще за Аскольда. З точки зору престижу держави, це було прогресивною акцією. Однак одразу ж об'єктивувався інший бік справи: візантійські місіонери заходилися ревно проповідувати свою віру й корчували вітчизняно-київську. І не тільки словесно (що відбито у "Повісті минулих літ", в якій показано, як прийшлі філософи люто шельмують язичництво за "поганство" через призму "істинності" й "неістинності" різних вір), а й силою адміністративного переслідування. Силове впровадження християнства насторожило, а далі й налаштувало проти нього не лише лідерів язичництва ("шаманів"), а й широкі маси віруючих.
Політично-світській еліті довелося вибирати між двома ідеологіями, тим більше, що одна - вітчизняна - була кореспондована на консолідацію суспільства, на об'єднання різноетнічних племен в цілісній державі, а її антагоніст вносив енергію протистояння, дисгармонії, конкурентності на грунті боротьби за першість і вищість у суспільній ієрархії. І це за умови, що Київська держава була різноетнічною й проходила етап кристалізації як державницької, так і ідеологічної. І тут ідея відігравала особливу роль.
Справді: не просто формувалися в цілісність поляни, деревляни, сіверяни та інші племена "тризуба" - Київщини, Сіверщини (Чернігівщини), Переяславщини, які нерідко воювали не лише з племенами Галицької династії, а й з половцями, хазарами, торками, печенігами, ляхами та й між собою. А ще ж існували й племена, хоч і сусідні, тому пов'язані долею, однак віддалені і способом життя і етнічними орієнтаціями: так люди Степу ніяк не хотіли визнавати влади Києва. При цьому "багатовікове сусідство із Степом аж ніяк не можна зводити лише до кривавих конфліктів (як слушно зауважують автори праці "Чернігівщина incognito" В.Коваленко та Ю.Ситий). У перервах між ними були й тривалі періоди стабілізації, коли шаблі ховалися у піхви, а поля вчорашніх бойовищ перетворювалися на торжища, де йшов жвавий взаємовигідний обмін. Нерідкими були й змішані міжетнічні шлюби, при чому не лише між рядовими общинниками, а й на рівні вищих кіл тогочасного суспільства, (як князя Ігоря з донькою половецького хана), бо шляхом подібних династичних союзів князів намагалися зміцнити мир зі своїми сусідами.
Але не можна не враховувати й іншої правди історії: "скотарі-мігранти. - наголошують згадані дослідники, - котрі час від часу накочувались із Азії на степи Східної Європи, розпочинали облаштування на нових місцях з тотального винищення чи підкорення своїх попередників". Так скіфи витіснили кіммерійців, скіфів - сармати, сарматів - гунни, останніх - хазари, а тих приборкали київські дружини Святослава. Чималий період панували в степах Причорномор'я торки, але і їх усунули з життєвої арени орди кипчаків (куманів), відомих нам як половці, а головне - інтегрували їх (як і печенігів) у київсько-чернігівсько-переяславське суспільство Мстислав Володимирович (чернігівський) та інші князі Києва. Од Київщини до Тмутаракані, Передкавказзя і Причорномор'я знаходимо назви міст, сіл і урочищ: Торчеськ ("Чорні клобуки"), Ковуї, Берендеї, Печеніги, Біла Вежа, Бахмач, що свідчать про поступову інтеграцію й асиміляцію різних племен у Київській державі. Деякі з них (принаймні, гунни та еліта частини інших) були близькими по вірі, але якщо були християни, то були (як Бохміти - насельники Бахмача) й магометани (мусульмани), навіть у християнстві були прихильники різних "єресей".
Природно, що в їхньому зближенні особливу роль мала відіграти релігійна ідеологія. І християнство певною мірою відіграло таку роль. Проте сталося й інше: коли на Київську державу посунули монголо-татарські орди - наша прабатьківщина виявилася у релігійному аспекті більше диференційованою, ніж єдиною. І не випадково "Слово о полку Ігоревім" найгустішій пафос спрямовувало на ідею об'єднання всіх князівств і верств, але відцентрові тенденції виявлялися очевиднішими і різкішими.
Ми битву з ординцями програли, бо дисонансно розвивалися християнство і язичництво, християнство і мусульманство,православ'я і католицизм, а до всього - прийшов час розпаду імперій (як візантійської Карла Великого) на етнічній основі.
Найвагомішим чинником ставала ідея етно-політичної державності, і тут з'ясувалося: монголо-татари робили все, щоб не допустити здійснення намірів і планів Данила Галицького, всієї еліти Київської держави по кристалізації ідеї та створенню державної структури, а християнство також про українську державність належним чином не дбало. І особливо ганебним стало те, що першопрестольний Київ почали полишати найвищі церковні сановники; церковний клір виявився антипатріотичним, чужим, навіть ворожим українській етно-державній ідеї. Не доводиться дивуватися, що через певний час з волі продажного константинопольського патріарха канонічну українську церкву було віддано на поталу церкві московської держави. І в Україні церкву стали безцеремонно підпорядковувати владі самодержавства. Чесніші боролися з абсолютизмом; переважна більшість навіть єпископів та митрополитів, як показував Іван Вишенський у гнівних посланнях, стала на стежку або Іуди, або Пілата. Поміж "пастухами" і паствою постала тінь зради. А яка віра без довір'я? Як писав Т.Шевченко, "у кому немає віри, в тому немає надії!"
На жаль, проблема еліти, і не тільки
Loading...

 
 

Цікаве