WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка - Реферат

Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка - Реферат

мови, що завжди були предметом глибокого та суперечливого аналізу в різні періоди розвитку філософії. На наш погляд, із переконливими аргументами щодо природного виникнення мови, що вона не створюється штучно, не дається Богом і не є продуктом фізіологічної діяльності організму - виступив О.Потебня у своїй праці "Мысль и язык".
Аналіз творів Г.Ващенка дає змогу значною мірою уточнити його підходи до цієї проблеми. Проілюструємо це на таких прикладах. Як зауважує вчений, тільки на перший погляд може здатися, що мова маленької дитини починається з "ґуління", тобто з вигукування різних звукових сполучень. Але насправді в неї діє потреба вправляти мовні органи, що є передумовою оволодіння мовою. "Ґуління малої дитини, - пише Г.Ващенко, - є необхідним кроком до оволодіння мовою, але дитина, ґулячи, не усвідомлює цього. Свідомість приходить до людини тоді, коли в неї накопичується певний досвід" [3]. Перші слова народжуються не зі звуків "ґуління", а з тих звуків мови, які дитина засвоює з мови дорослих, що з нею спілкуються, зазвичай, матері.
Як відзначає Г.Ващенко, перше слово дитини дає їй велике задоволення, особливо, коли з нею з радісною посмішкою розмовляє мати: "Дитина не розуміє слів матері, але вона відчуває її настрій. Це перша розмова малої дитини з дорослою людиною, якою є любляча мати. У цій розмові відбувається радісне єднання душ, пройнятих спільними почуттями"[4]. Приємні переживання малої дитини викликає також колискова пісня матері: "Змісту її теж не розуміє дитина, але настрої її, а особливо милий голос матері, - пише він, - на ціле життя залишаються в душі дитини, як джерело найшляхетніших переживань її" [5].
Можна обґрунтовано стверджувати, що вплив слова на душу дитини зростає, коли воно сполучається з музикою, тобто має форму пісні. Вище йшлося про те, як люблять пісню немовлята, навіть не розуміючи її змісту. Однак, іще більше її люблять діти дошкільного віку, причому люблять не тільки слухати, а й самі співати. Тому цілком слушно Г.Ващенко радив учити українських дітей українським пісням, "приступних для їхнього розуміння й почувань".
Він високо цінує мову як особливу систему знаків, створену людством для налагодження та збереження інформації. До того ж, добре розуміє, що існування мови як системи символів є однією з головних особливостей людського буття. Тому й не випадково, досліджуючи аналітичний та синтетичний способи мислення людини в праці "Загальні методи навчання", вчений визначальну роль у розвитку вищих форм аналізу відводить саме мові. Він виходить із того, що мова дає змогу зафіксувати символічним способом силу вражень і зберігати у надзвичайно зручній формі великий "досвід життя".
З цієї точки зору Г.Ващенко розглядає роль та значення мови у різні періоди життя людини, першочергову увагу приділяючи ранньому дитинству та шкільному віку. Приблизно на третьому році життя, вважає він, коли дитина вступає у стадію запитань, починається винятковий розвиток здатності до аналізу у зв'язку з мовою. Поняття мови й мислення Г.Ващенко розглядає у нерозривній єдності. Варто підкреслити, що, вирішуючи дану проблему, він спирається на твори К.Ушинського та філософсько-лінгвістичну концепцію О.Потебні.
Зупинимося спочатку на питанні взаємозв'язку мови та мислення у філософській антропології К.Ушинського. Передусім зазначимо, що він поділяв загальноприйняту у 2-й половині XIX ст. точку зору про величезну роль слова у формуванні думки. Так само, як і пізніше О.Потебня, він бачив у мові механізм, який породжує думку. К.Ушинський переконаний в тому, що думка проявляється через мову, кожен акт мовлення є творчим процесом, а "мова кожного народу створена самим народом" [6]. Причому витоки мови для К.Ушинського поставали захованими у невідомості, бо вона вважається тим народним утвором, який виростає у всіх своїх народних особливостях з якогось одного, таємничого, десь у глибині народного духу захованого зерна. Мова у цьому смислі породжується ірраціональним "народним духом", який і зумовлює її національні особливості.
Підкреслимо, що К.Ушинський наполягав на утвердженні ідеї "мови і народу": "Відберіть у народу все - і він все може повернути; але відберіть мову, - пише мислитель, - і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в устах народу - вимер і народ" [7]. Згодом обстоювана К.Ушинським ідея нероздільності "мови і народу" буде трансформована і отримає розвиток у працях українських та російських дослідників XIX - початку XX ст. утому числі О.Потебні, М.Драгоманова, М.Грушевського, С.Єфремова, Є.Трубецького, Г.Шпета й інших.
О.Потебня у питанні про співвідношення мови й мислення обстоював ту позицію, що існує взаємообумовлений зв'язок між мовою і думкою, між думкою і мовою. "Категорії нашої мови, - підкреслював він, - тісно пов'язані з нашою думкою" [8]. Все, що відбувається у мові, "може бути зрозумілим лише як наслідок ускладнення думки" [9].
Разом із тим О.Потебня застерігав: якщо мова і мислення перебувають у нерозривному зв'язку, то спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки.
Ідея про те, що мова формує думку, давала можливість Г.Ващенку поставити формування думки на фактологічну (мовну) основу. Оскільки рух мовних фактів і розвиток граматичних категорій є форма руху думки, остільки "розвиток словесного мислення дає можливість дитині аналізувати не тільки безпосередньо дану дійсність, але й самі продукти мислення" [70].
Варто зазначити, що Г.Ващенко чималу увагу приділяє розвитку словесного мислення, зважаючи на його "могутню роль" в інтелектуальному розвитку людини. Разом з тим, визнаючи важливість словесного мислення дитини шкільного віку, він радив не забувати, що воно розвивається в неї поступово.
Отже, включення людини в соціокультурний процес і діяльна участь у ньому, відповідно до української філософсько-освітньої думки XIX ст, на яку спирався Г.Ващенко, відбувалося через освоєння "народного духу", національного характеру культури, носієм якого постає національна мова.
Мова для нього - не ізольований феномен. Вона нерозривно пов'язана з культурою народу. Тому, досліджуючи місце української мови у філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка, доцільно звернути увагу на взаємозв'язок мови з такими поняттями, як "народ" і "нація". Коли проаналізувати знання й уявлення вченого про народ, про людину, ми побачимо, що ці знання й уявлення значною мірою являють собою наслідок індивідуальної творчості. Обґрунтування ідеї "вольової, характерної людини" є цьому, мабуть, одне з найпереконливішихпідтверджень. Йдеться про людину, що не буде пристосовуватися до буття, здатну кинути виклик долі, поборотися за реалізацію внутрішніх потенцій, міцно стоятиме на національному ґрунті особистісних сил. Іншими словами, він обґрунтовував діяльний тип людини на противагу маргінальному.
Вияв марґінальності відносно українського суспільства Г.Ващенко вбачав у тому, що український народ на певному етапі свого історичного життя не спромігся дати гідний виклик процесам полонізації, русифікації, загалом денаціоналізації національної свідомості, які протягом століть здійснювалися різними імперськими тоталітарними режимами. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, український народ поступово засвоював чужу культуру
Loading...

 
 

Цікаве