WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок - Реферат

Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок - Реферат

покаються,
Господу благому вопія.
Та ізвіддавна усе вертається
Своєчасно на круги своя!
***
Куди страшніше, як вона в собі
Безповоротно втратила людину.
Ст. Шумицький
Ніяк не по душі крикливі гасла,
Тож одного боюся найстрашніш.
Коли в людині найстрашніше гасло.
Коли людина в летаргічнім сні.
Прокинеться, замислиться - не знаю.
Не зазирати ж за чужий паркан.
Нехай собі тихесенько конає.
Та хтось будити сплячих заклика.
І чується громоподібний голос,
В огненій тіні на глухій стіні,
Терновий німб і літери півколом:
"Ой, як же не однаково мені"...
***
Чи не вперше горілиць на сіні,
Хоч те сіно сам і не косив.
Гуркітні не чути і бензину,
Посеред спокійної краси.
Не чекаю більше ні на кого.
Пурхнула синичка, зникнув джміль.
На садибі цій замкнулось коло,
За яким лишився давній біль.
Знову повернувся ситий джмелик
До своїх багатих володінь.
Яблунева тінь доріжку стеле.
Яблуня шепоче: "Молодій!"
***
Сплелося давне й неможливе,
Сипнуло снігом на волосся.
Веселий сміх не змиють зливи,
Хоч як би з неба не лилося.
Минуле ближче все і ближче,
А уві сні стояло поруч.
Бувають сновидіння віщі,
Руйнуються із часом гори.
Журби легенької краплини
Засяяли в стрімкій уяві.
Всміхається стара хатина
І пахне листячко зів'яле.
***
Мені зустрілися сьогодні
Петрові сині батоги.
Тремтить голубизни безодня.
Торкнувся спомин дорогий.
Про щось своє шумлять дерева,
Про щось зажурливо шумлять.
В дорозі осінь-королева.
Чорніють зорані поля.
І час зробився нерухомим,
А ластівки собі летять.
Роки життя - це тільки спомин,
Це тільки спомин - мить життя.
***
Там обрій виглядає синюватий,
А сніг веселий очі засліпля.
Прийшла пора, пора засумувати
І неквапом зближається петля.
Чи є, а чи нема про що згадати?
Чи відпалав, чи ледь собі курів?
Як той димок з пошарпаної хати
Над димарем, в незатишній порі.
В час обложної, схиленої мряки,
У час найнеймовірніших падінь
Пригадуються ясночолі маки,
Стрункі, далекосяйні й молоді.
І пригадався у твоїм волоссі,
І пригадавсь в твоїм волоссі бант.
Тепло з очей Іскрилося, лилося.
Невже було, було невже? Хіба!..
***
Рубають, ялинку, ялинку рубають,
Рідіє безпомічний ліс.
Традиції давні, веселі забави,
Святковий пиріг на столі.
Повіє минулим, старим, канонічним,
При білих тендітних свічах.
А десь недалеко дерева калічні,
Калічні дерева мовчать.
Велична, жахна і нескорена тиша
Беззахисних, ніжних ялин
Сльозами янтарними з гідністю пише:
"За віщо ви нас розп'яли?"
На свята щорічні, ми вибрані жертви,
Хай люд божевільне співа.
Та тільки ніхто не спроможний зітерти
Терпкі і журливі слова:
"За віщо ви нас розп'яли?"
***
Врізана хрестом Йорданська купіль.
Ставу незворушність крижана.
Нарікання долітають скупо
Навкруги спокійна тишина.
Велич урочиста Водосвяття
Ясністю пронизує глибінь.
Пам'ять випрямляється зім'ята,
Пам'ять зберігала давній біль.
Стрімголов пірнаю в хвилю чорну,
Виринаю в спогаді в тепло.
Усміхнись, як усміхалась вчора
Та хіба ж відквітло? Розцвіло !
***
Тепло домашнього каміну,
Руки тендітної тепло
- В усьому змінному - незмінні,
Як і не змінне давнє зло.
Не по мені ці таємниці.
Хто відгадає сенс буття?
Перед закоханістю - ниці,
Схиляємо любові стяг.
А потім? Щось буває потім.
Відчує кожен на собі.
Впивається колючим дротом
Нестерпний та солодкий біль.
***
Не збагну, що трапилось зі мною?
Ніби бачу папороті цвіт.
Усміхнулась тихою зимою,
Заяснів тобою білий світ.
Паморозі візерунок ніжний,
Паморозь розквітнула в очах.
Лагідно повіяло колишнім
- Милувавсь тобою і мовчав.
Відчайдушна висота орлина...
Папороті пристрасть вогняна
Спалахнула стримано-нестримно
І її не загасити нам.
***
Я прийшов туди, де бідолашні,
Про яких говорять, що з них виросте?
Відстань чималеньку подолавши,
Я прийшов, у притулку сироти.
Горобець своїй гніздечко вимостив,
А для них прослалась ковдра - гаслами.
"Не чекати від природи милості",
Ув обличчя їй чадними газами.
Лягають стомленою низкою
Почуття на добровільну страту.
Тут ніхто не знає материнського,
Нічого і згадувати тата...
Тільки й зігрівають сонця промені
Ще не зовсім зранену планету.
І ростуть з дитинства в душах зломлені,
Лікарі майбутні та поети...
***
Короткий день, неначе те кохання,
Короткий усміх сонця із небес.
Воно було чи перше, чи останнє,
Воно було і вабило тебе.
Ця гостра тінь жалоби й самострати
Ввірвалась нагло в самозабуття
Лишилося хіба що пригадати,
Як згадують чиєсь чуже життя.
Обличчя ніжать голубінь осіння,
Торкнулась листя перша жовтизна.
Так є. І так було від дня творіння.
Короткий день.Короткий. Я ж це знав.
***
І повстануть його війська, та й зневажать
Святиню і поставлять гидоту спустошення.
Дан. 11:31
Колись тут був маєток мирський
Князівства давній еталон.
Проміння золотаві бризки
У затишку гіллястих крон.
Стихія і сліпа і груба
- Знесла альтанки і паркан.
Потрощеної цегли купа...
Ой доля, доленька гірка.
Розбиті склепи Святополка
- Упало провидіння зле.
Срібляну знайдено іконку
І вензель з княжих еполет.
Палацу посірілі стіни.
Добра і підлості двобій.
Іду дорогою спустіння,
Всміхається незрячий Вій..
***
Життя, немов вузький тунель,
А далі - скеля тупикова.
Кінчається земне турне,
Згасають промені ранкові.
А темрява, як світлий день,
А темрява - яскравий промінь.
Палає, шириться, росте...
Позаду дня безликий гомін.
Спадає оксамит куліс
На лінію чітку міжграння.
Я звідтіля сюди приніс
Моє приховане кохання.
***
Щось дні оці далеке нагадали,
На зустріч осінь лагідно іде.
Мабуть, заїду якомога далі
Від галасу настирливих людей.
Гостинно хутір давній привітає,
Замислений всміхнеться й помовчить.
Давно вже ластівки повідлітали,
Роз'їхалися з поля орачі.
Як спогади листочки по дорозі.
Пора прощань і роздумів пора.
Я так чекав на чудодійну осінь,
Хіба ж не знав, що й осінь відмира!..
***
Починається осінь...
Зболіло заклякла душа.
Ліліана Косановська
Експрес несеться надто швидко.
Там цвинтар, річечка, димок.
Шляхетність львівської говірки,
Немов дарунок, веземо.
Облиті сосни світлим лаком
- Художник кольори змішав.
Як та жоржина, не заклякла
В промерзлій осені, душа.
О, загадкова, дивна панно.
Листочки хай собі летять.
Десь прокидається кохання -
Рече мені передчуття...
***
Як же ти далека й близька
Ніби крок та довжина без відстані.
Півстоліття я тебе шукав.
Так шукають невловиму істину.
Як усі, ти все ж таки земна.
Вириваєш бур'яни з городу.
Випало іти там, де стерня,
Випало іти без повороту.
Що ж, життя і далі йде, нехай.
Чи кожух, чи латана свитина.
Коли доля слалася лиха,
Свічечкою ти мені світила.
***
Незворушний, наче Далай-лама,
І байдужий, мов холодна смерть.
Вітер над принишклими полями
Зранку невгамовно дме і дме.
І мені, самотньому, навіє
Спогадів захолонілий дощ.
Без краплини жодної надій,
Пройдене і впоперек і вздовж.
Десь кружляють вогники болотні,
Невловимі, як срібляста ртуть.
Тільки їх побачу, хоч сьогодні
Знову, не вагаючись піду...
***
Чернице, черничко, черниченько,
Красуне зеленоока.
Твій одяг, як чорна ніченька,
Як нічка глуха й глибока.
А личко, а личенько - сяєво.
У монастир закоханість.
І спогади про Почаїв
І хрест від усякої погані.
А перстень про інше рече,
А щічки - свічки рожевенькі.
Так личить тобі чернече!
Сестричко моя блажененька.
***
І я гублюся в голубих снігах,
Щоб проліском у березні розквітнуть.
Ст. Шумицький
Ти тепер на протилежнім березі,
Де палахкотить голубизна.
І розквітнув проліском у березні,
Ніби мить прийдешнього пізнав.
Долю неминучу напророчив
- І якраз тоді стелився сніг...
Та сміються із портрета очі
До убивць, до друзів і до всіх.
Ні хреста немає, ні каплички.
Взяте з праху повернулось в прах.
Ліс шумить, випорхують синички
І шумить Шумицького пора!
Loading...

 
 

Цікаве