WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок - Реферат

Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок - Реферат


Реферат на тему:
Костянтин Петрович Маковійський - поетичний самородок
Народився 17 листопада 1945 р. у м.Люботині на Харківщині. Має середню освіту. Навчався у Літературній студії, якою керував Б.О.Чичибабін. Працював у Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна. Останнє десятиліття працює із творчою молоддю Люботина і Люботинщини: керує літературною студією "Пролісок" імені Є.В.Федоренка, що діє в його рідному місті; також є головним редактором літературно-художнього альманаху "Пролісок", автором поетичних книг "І день почався" (1999), "Неоголошений антракт" (2000), "Великоднє милосердя" (2001). Член НСПУ з 2004 року.
Поезія болю і печалі Лауреат національної премії України імені Т.Г.Шевченка поет Степан Сапеляк, представляючи поезію Костя Маковійського, у передмові "Плащаниця скорботи К.Маковійського" до збірки поезій "У Великоднім милосерді" (Харків. - 2002. - С. 4), стисло й лаконічно сформулював свою думку про нього: "Поет свідомо заперечує і руйнує "вульгаризм, побутовізм" і т. ін. Проте наскрізь споглядає і визначає образну систему своєї поетики чіткими національними рисами... Запорукою його поетичного світу є символіка вогню, гріхопадіння, журби, покаяння".
Кость Петрович Маковійський - поетичний самородок із Люботина, що на Слобожанщині. Не воднораз я слухав, читав його переважно сумовиті рядки поезії і роздумів. Минули літа, багато чого втрачено безповоротно, але поет переживає кожну мить втраченого, переповнений прагнень, щоб якось надолужити, наздогнати... Але вороні ніяк не домчать його до того завітного калинового мосту.
Не писалось. Ні. Яке ж це зло!
Жив, немов з боків пітьмою стиснутий,
Думалось, для мене - відцвіло
І в наступний май мені не встигнути.
Слова не промовив силоміць...
Ні тупого не відчув, ні гострого.
Все ж чекав далеку Суламіф,
В зиму задивляючись із острахом.
Без тієї Суламіфі, розуміє читач, важко йти не лише в зиму, важко долати житейські перехрестя у переважно складному, а часто жорстокому світі нашого буття. І тому пошуки виходів із цього заплутаного і конфліктного лабіринту, з того скомплікованого життя у пошуках тієї раз у житті побаченої Суламіфі - все це одна із сутностей поезії К. Маковійського. Можливо, ті пошуки і становлять смисл поетового життя. Радієш разом із ним, що вже "зернятко проросло", і хочеться вірити, що воно не "на біду нам виросте", а це будуть духовні осяги й плоди, що живитимуть поетове майбуття.
Зовсім інший ракурс - у "Дзвонах Лаври". Поет опинився того святкового дня на теренах Лаври - однієї з національних українських святинь, що, на жаль, нині в руках не позаземних, а закордонних прибульців. Спостерігаючи за цими "ченцями чи бражниками", поет малює винятково реалістичну картину того шестя чужого Україні патріархату, що з характерним для нього нахабством окупував рідні поетові святині. І коли ті "бородані" справляють свої шестя в наших українських святинях, справді вимальовується та реальність, немовби провісники майбутніх загарбницьких кроків "великої армії непереможних".
...Дворищем чи то ченці, чи бражники.
Лавра. Спас. Чужий патріархат.
"Да не оскудеет дающего",
- Чується від монастирських брам.
Не ховає погляду колючого
Чорнорясий християнський брат.
Не відаю, чи поет побував на Хрещатику у грудневі 2004 та січневі 2005 року дні, але описані ним картини абсолютно відбивають ходу антиукраїнських сил центральною артерією Києва, коли ті посланці "чужого патріархату" здійснювали її у цілком комуністичному дусі, що особливо викликало обурення помаранчевих, бо це була фактично "п'ята колона", скерована сюди на підтримку політичних сил, які діяли в інтересах чужої країни, практично із прапорами й гаслами чужого українцям світу, що чимось нагадує той, який пропагує нам нині вже сучасна соціалістична дама з Конотопа. Образ поетового обурення асоціюється з "терновим німбом і літерами півколом: "Ой, як же не однаково мені..." За влучним висловом поета, "не ховає погляду колючого чорнорясий християнський брат" - той "брат", фальш якого давно збагнули українці. І приходиш до висновку: ті люди далекі від віри й милосердя, в їхніх серцях і переконаннях - турбота не про нас, не про Україну, а на її Терені - про "велікую родіну". Вони скоріш союзники солженіциних, жириновських, петрів симоненків, кушнарьових та вітренків, а церковні пісні та корогви - це хіба зовнішні атрибути з метою прикриття справжніх намірів. Вражаютьу віршах поета мотиви інтимної лірики, що звучать, може, найчастіше і виокремлюють автора як справді оригінального лірика, спостережливого, вдумливого і схвильованого майстра, який так несподівано опинився "горілиць на сіні", в тому антиурбаністичному світі, де дещо різко сказано, що у "гуркітні не чути і бензину" і "пурхнула синичка, зникнув джміль", де "знову повернувся ситий джмелик до своїх багатих володінь", де "яблунева тінь доріжку стеле" де ця яблуня ніжно шепоче поетові: "Молодій!" То тільки поет, майстер поетичного жанру, що викликає інтерес усіх поколінь численних читачів, зумів почути або відчути всім своїм єством той заклик "Молодій!". І хочеш сам мимоволі проказати вслід за поетом: "Молодій! У тебе все попереду".
І раптом знову тужливий настрій, який засмучує читача, коли поет схвильовано, обурливо, з глибоким співчуттям малює ще одне з неподобств, яких у нашому житті не злічити:
Рубають ялинку, ялинку рубають,
Рідіє безпомічний ліс.
Традиції давні, веселі забави,
Святковий пиріг на столі.
Повіє минулим, старим, канонічним,
При білих тендітних свічах.
А десь недалеко дерева калічні,
Калічні дерева мовчать.
Велична, жахна і нескорена тиша
Беззахисних, ніжних ялин
Сльозами янтарними з гідністю пише:
"За віщо ви нас розп'яли?"
А у дитячому притулку, що став у XX та XXI століттях ще однією характерною прикметою життя багатьох представників молодого покоління, поет, схвильований долею малюків, виголошує ще одну незаперечну істину із закликом, з проханням до людей шукати виходу, співчуття:
... Тут ніхто не знає материнського,
Нічого і згадувати тата...
Тільки й зігрівають сонця промені
Ще не зовсім зранену планету.
І ростуть з дитинства в душах зломлені,
Лікарі майбутні та поети.
Замислюєшся: і як їм виростати без маминої ласки, без батькової турботи, як пробитися, де шляхи співчуття відшукати?.. Думки за думками наздоганюють одна одну у пошуках кращої долі для тих, кого поет відшукав цілком невипадково. Згадувана С.Сапеляком "журба" відлунює у поезії, яка стелеться сторінками пропонованої читачам "Українознавства" добірочки віршів К.Маковійського, мов той реквієм, те "зів'яле листя" поетове, що не всохне і не розвіється з вітром у безвісті, а вічним спогадом переслідує неспокійні поетове серце і душу.
Як же ти далека й близька,
Ніби крок та довжина без відстані.
Півстоліття я тебе шукав.
Так шукають невловиму істину.
Як усі, ти все жтаки земна.
Вириваєш бур'яни з городу.
Випало іти там, де стерня,
Випало іти без повороту.
... Коли доля слалася лиха,
Свічечкою ти мені світила.
Така своєрідна життєва драма душі поета вилилася гіркою молитвою на сторінках поетичної добірки, що в когось викличе співчуття, а, можливо, гіркі спогади, які ще і ще повертатимуть нас до поетичних рядків оригінального українського поета зі Слобожанщини.
З роси й води Тобі, дорогий друже! Хай свічечкою світить і надалі та єдина надія і підтримка у найскладніші життєві хвилини!
Костянтин Маковійський
Не писалось. Ні. Яке ж це зло!
Жив, немов з боків пітьмою стиснутий.
Думалось, для мене - відцвіло
І в наступний май мені не встигнути.
Слова не промовив силоміць...
Ні тупого не відчув, ні гострого.
Все ж чекав далеку Суламіф,
В зиму задивляючись із острахом.
Шляхом йшов, та начебто блукав
По якійсь ріллі непевним кроком,
А сьогодні потяглась рука
Стиснути долоньку ненароком.
Радісно іду в своє село,
Мов поганин той, що тільки вихрестивсь
Знай, що зернятко проросло
Та боюся на біду нам виросте...
ДЗВОНИ ЛАВРИ
Загули басисто і ображено.
Зовсім недалеко й до гріха.
Дворищем чи то ченці, чи бражники,
Лавра. Спас. Чужий патріархат.
"Да не оскудеет дающего",
- Чується від монастирських брам.
Не ховає погляду колючого
Чорнорясий християнський брат.
Ірмоси во славу та ектінії
Голосно виспівує крадій.
Раптом у стривожене гудіння
Увірвались дзвони молоді.
Весело з шаленою завзятістю,
Ніби і не боляче бокам.
Над ганебно створеною святістю
Вибивають дрібно гопака.
Каїни ніколи не
Loading...

 
 

Цікаве