WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Корифеї мистецтва організації громадської думки. Демосфен - Реферат

Корифеї мистецтва організації громадської думки. Демосфен - Реферат

домогтися торжества своєї думки. А в цьому, власне, й полягає мета "ідеальної людини", що бере участь у державних справах.
Звідси зрозуміла та увага, яку приділяли софісти розробці теорії красномовства. Вони розрізняли три види красномовства: 1) урочисте (гр. ???????????? ?????, лат. genus demonstrativum), 2) дорадче (тобто політичне: гр., лат. genus deliberativum) та 3) судове (гр. ????????? ?????, лат. genus iudiciale або forense). Урочисте красномовство включало промови хвалебні та осудливі, дорадче - промови, які переконують у правильності чи у хибності, судове - промови, що звинувачують та захищають. В урочистому оратор мав виходити з категорій "доброго" та "поганого", в дорадчому - з понять "корисного" та "шкідливого", у судовому - з уявлень про "справедливість" та "несправедливість" [2]. При цьому розрізнялись три джерела красномовства та його три мети. До перших належали обдарованість (natura, ingenium), теоретичне навчання (ars, doctrina) та практичні вправи (exercitatio). Три мети красномовства - переконати, надати втіхи, схвилювати (docere, probare; delectare, conciliare; movere, flectere). Саме до цього була покликана "наука" софістів [1].
Однак, життєва практика розсудила по-іншому. Наприкінці V ст., у вирії подій невдалої Пелопонеської війни, стали очевидними, недосконалість та внутрішня суперечливість рабовласницької демократії. Ставало дедалі зрозуміліше, що навіть найдосконаліша "громадська людина" не в змозі подолати недосконалості буття, в тому числі й суспільного та державного ладу. Реальний вибір був небагатим: або підкоритися у своїх практиках дійсності, полишивши усі ідеальні устремління, або відцуратися від усіх життєвих клопотів та зайнятися самовдосконаленням у колі "справжніх" шукачів істини - "початку всіх початків", або намагатися все-таки якось сприяти вдосконаленню життя суспільства. Для людей мислячих ідеал "суспільного життя" постає в альтернативі: життя споглядальне (?????????? ????) або життя діяльне (????????? ????).
Ідеалом першої альтернативи став філософ -теоретик, мислитель. Філософія, на його думку, це - теоретичне (тобто споглядальне) знання (!) про "першопочатки" та "першопричини". Саме ж це вчення про гадані "першопричини" й "першопочатки" він називає "першою любомудрістю (філософією)", або "основною любомудрістю (філософією). "Всі науки, - писав Аристотель про філософію, - "більш необхідні, ніж вона, але ліпшої - нема жодної" [4; 22]. Ця любомудрість-філософія, на його переконання, - не що інше, як сама "божественна мудрість": самоцінна й самодостатня "наука": "Як вільна людина, кажемо ми, це - та, яка існує сама для себе, а не заради іншої, так шукаємо ми і цієї науки, оскільки лише вона єдина із усіх наук вільна: вона існує заради самої себе" [4].
У цілковитій відповідності з таким, суто філософським, характерним для епохи рабовласництва, поглядом визначаються роль та значення тих чи інших видів діяльності, зокрема мистецтва: "Мистецтвам надається (!) тим більшого значення, чим далі вони від безпосередніх потреб життя; теоретичні дисципліни вищі від практичних, а найвище місце посідає Пізнання Першо-початків, або С???? (Софія), тобто Мудрість".
Цей мотив другорядності всіх інших, тобто нефілософських, занять (наук, а також і мистецтв) проходить через усю історію європейської філософії і продовжує існувати як пережиток, як забобон і досі...
Ідеалом другої альтернативи став ритор - практик, організатор громадського, державний діяч. На вершині цього ідеалу - реальні особистості - Демосфен та Цицерон.
Демосфен (384 - 322 рр. до н.е.) народився у заможній родині. Його батько (мав прізвисько Ножівник, бо був власником великої майстерні з виготовлення ножів та мечів) помер, коли сину було ледве сім років. Він залишив по собі значні кошти, але призначені опікуни почасти присвоїли, почасти розтринькали спадок, так що на повноцінну освіту Демосфену грошей бракувало. Красномовством він зацікавився у досить юному віці. Почувши, що його дядьки та вчителі збираються йти на слухання справи у суді, де мав виступати відомий оратор Калістрат, він умовив їх взяти його з собою. Ця "екскурсія" мала для нього, як тепер сказали б, доленосне значення. Те, що він почув та побачив, уразило і зворушило його. Калістрат блискуче виграв скандальну справу, його промову супроводжували бурхливі оплески слухачів, які після засідання понесли його додому на руках. Та найбільше зачарований був Демосфен силою мовленого слова і відтак вирішив стати оратором, тож і почав посилено навчатись цього мистецтва, а в пошуках учителів, мовляв, сподобився навіть слухати Платона в його академії.
Першим випробуванням ораторських здібностей для Демосфена став судовий процес, який він порушив проти своїх опікунів-здирників, досягнувши повноліття. Оскільки останні всіляко викручувалися, Демосфен змушений був "писати проти них одну промову за іншою до тих пір, поки, загартувавшись, як висловився Фукидід, серед трудів та небезпек, не виграв процесу" [6, 283 - 284]. Зазнавши слави переможця публічних виступів, він твердо вирішив виступити у Народних зборах і зайнятись державною діяльністю.
Через невдачі, помилки та спотикання, долаючи природжені вади (слабкий голос, невиразна дикція, хвороблива хирлявість тощо) і недоліки освіти, він наполегливою працею, навчанням та тренуванням досяг необхідної майстерності. Але й у пору зрілості Демосфен продовжував ретельно готуватися до кожного свого виступу, навіть дещо занотовував. Він ніколи не наважувався виступати з промовами без попередньої підготовки, навіть коли народ закликав його. За це з нього кепкували колеги, а особливо ті, що мали талант експромту та імпровізації. На це Демосфен спокійно відповідав, що "той, хто готує промови завчасно, по-справжньому відданий народові, що в цьому й полягає служіння йому, а виявляти байдужість до того, як сприйме промову більшість, -означає співчувати олігархії і розраховувати більше на насильство, ніж на переконання" [6, 283]. Не був Демосфен і надто винахідливим як оратор: викрики слухачів під час його промови спантеличували його, так що "Демад нерідко брав слово, аби виручити його, а ось він Демаду не допоміг жодного разу" [6, 284].
Незважаючи на це, саме Демосфен зажив слави мужнього громадянина. Навіть ті, хто кепкував з нього, згодом називали його (як, наприклад, ритор Есхін) "на рідкість відважним оратором". Бо саме Демосфен був єдиним, хто підвівся на Зборах, аби дати відсіч Піфону Візантійському, коли той "виливав на афінян потоки погроз та образ". Саме він в Олімпії, коли софіст Ламах Міринейський вихваляв царів Олександра та Філіпа "на всі боки", гудив громадян Фів та Олінфа, був тим єдиним, хто взяв слово і з місця, детально, на численних фактах показав, скільки доброго для Еллади зробили фіванці та халкедяни і, навпаки, скільки зла завдали їй "македонські прихвосні". При цьому він так розпалив присутніх, що софіст, злякавшись, непомітно зник.
З народом Демосфен, як ніхто інший, говорив сміливо й відверто, "опираючись примхам юрби і просто таки мертвою хваткою вчіплюючись у її промахи та помилки". Якось афіняни зажадали, аби він виступив обвинувачем на якомусь процесі. Він відмовився. А коли вони обурено загомоніли, підвівся і сказав: "Радником для вас, афінські громадяни, я буду завжди, навіть якщо ви цього не захочете, але донощиком - ніколи, навіть якщо ви цього забажаєте!" Подібним чином він повів себе і у "справі Антифонта": хоча Збори виправдали останнього, Демосфен, незважаючи на те, що завдає народові Афін болю, взяв його під сторожу, притягнув до суду Ареопагу, довів там, що звинувачений обіцяв Філіпу спалити афінські корабельні верфі, після чого Антифонт рішенням Ареопагу був страчений. Демосфен проявив себе прихильником аристократії і у справі жриці Феоріди, звинувативши її, окрім інших численних "нечестивих діянь", у тому, що вона навчає рабів "мистецтву обманювати господарів", зажадав смертної кари для неї і домігся свого.
Патріотизм Демосфена виразно проявився ще під час миру, до нападу Македонії на Афіни: жодний вчинок, жодну дію царя Філіпа, так чи інакше спрямовану проти Афін, він не залишав поза увагою,
Loading...

 
 

Цікаве