WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Козацтво як становий хребет нації - Реферат

Козацтво як становий хребет нації - Реферат

і конфедератами, для яких уже й сам баришник стає навіть приниженішим за "хамового сина" ("Одчиняй, проклятий жиде! Бо будеш битий… одчиняй! Ламайте двері, поки вийде старий паскуда!"). Тут уже навіть не комедія, а абсурд історії: в ХVІІ ст. єврейство йшло на Україну з польською армією, фінансувало її і королів і, ніколи не змішуючись з українським населенням, гнобило його не гірше шляхти. Але тепер ситуація дещо змінилася: єврейство втратило привілеї як союзника шляхти і мало виконувати всі забаганки конфедератів. Від того тиск на український люд тільки зростав.
Вихід? Т.Шевченко показує і титаря з дочкою, і козацький (гайдамацький) табір із старшинами та вождями Залізняком і Гонтою. Історія зливається з вимислом, минувшина - з реальністю. Поразка повсталих неминуча: до польських живодерів приєднується армада російської цариці. Євреям би підтримати лицарів свободи, та вони так само не тільки експлуатують, а й зневажають українських "гоїв". Отож гайдамаки начебто одні проти цілого світу. Та тільки начебто: гайдамаки - це тільки авангард великого народу, однодумного з жертвами соціальної тиранії та етно-національного шовінізму. Вони - безсмертні і непереможні, бо усвідомили і єдність з усім українством, і високу мету життя.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
А тим самим не пізнали б і України - віками могутньої, суверенної, демократичної держави, а нині - "єгипетської" невільниці, матері, сини якої прозябають у сонних мареннях, а тому драма її не лише в національному егоїзмі росіян, поляків, євреїв, а й у тому, що "не так пани, як підпанки…". Україну терзають, як етнонаціональні, так і соціальні конфлікти.
Ось чому Ярема мріє про час, коли оживуть традиції великих гетьманів, "прокинеться доля; козак заспіва: "Ні жида, ні ляха", а в степах України забуяють свобода і справедливість. "Зацвітуть степи, озера і не верстовії, // А вольнії, широкії; // Скрізь шляхи святії // Простеляться", а раби позіходяться докупи раді та веселі. // "І пустиню опанують Веселії села" (Ісаія. Глава 35).
То вже говорив і мріяв народ, а він поставав уже на повний зріст не лише в Чигирині чи Лебедині, а по всій землі українській.
Не менш важливо, що Шевченко й народ суголосно говорять і в тих випадках, коли у творах зображується життя не лише далеке від націосоціальних вітчизняних проблем, а й чужоземне, а також про явища не лише буттєві, а й зі сфери політико-філософських роздумів. Таким духом вселенського почування й мислення сповнений твір, присвячений окремій людині - княжні Варварі Репніній - "Тризна", в якому предметом мрії - молитви - сповіді стає Людина-побратим, борець за ідею, лицар і жертва борні, яка мужньо несе життєвий хрест, бо знає:
… В ком веры нет - недежды нет!
Надежда - Бог, а вера - свет, -
а тому твердо переконана: необхідно
Без малодушной укоризны,
Пройти мытарства трудной жизни…
Чимало є тих, що скарби життя шукають лише в могилах великих людей; і не лише москалі, а й ті, з волі яких "підростають перевертні" ("Розрита могила"), ставлячи тим гірко-болючі питання:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що ж скородили списами
Московські ребра?? -
і чому на наших посівах уродила "рута … // Волі нашої отрута" ("Чигрине, Чигрине").
Коли біль пронизував до глибини серця, а "патріоти" нарікали за іронію і сарказм, Т.Шевченко відповідав: "І не кричіть! Я свою п'ю, // А не кров людськую". Горе народне було його особистим горем, - і це було вищою мірою національної солідарності та любові, яка виростала з праглибин народної не лише філософії та психіки, а й етики. Не випадково ж, роздумуючи про печалі сучасного, Т.Шевченко у "Сні" майже цитує В.Мономаха: "Душе моя, чого ти сумуєш? // Душе моя, убогая, чого марне плачеш?" А далі розгортає, як і великий князь, щонайширшу картину сну-агонії російського царату, дорікаючи навіть Всевишньому, бо той чи й "бачить із-за хмари // Наші сльзи, горе? // Може й бачить, та помага, // Як і оті гори // Предковічні, що помиті // Кровію людською!". А головне - за те, що люди, у тому числі й українськілюди, або збайдужіли, або стали шкуродерами ("Оце моє - і це ось поси моє"), а то й стали зрадниками етнонаціональної честі (мови, культури, державності, навіть імені свого), як ідеал підносять російських імператорів, хоч і знають: "Це той Первий, що розпинав // Нашу Україну, а Вторая доконала // Вдову сиротину. // Кати! Кати! Людоїди!" Однак, для юродових має значення лише їхня кар'єра.
На жаль, ті явища - реальність не тільки українська: коли великого реформатора Гуса привели на спалення, він вжахнувся байдужості та сліпоті тих, за кого ішов на плаху:
І плакав Гус, молитву дія,
І тяжко плакав. Люд мовчав
І дивувався: що він діє,
На кого руку підійма!
З подібної причини була трагічною доля і Прометея (як грецького, так і кавказького) та цілої когорти українських героїв: або забутих, або й підданих (як Мазепу, Петлюру, Бандеру) анафемі, тими, за кого було віддано навіть життя! У будованих ними храмах та на розпуттях велелюдних.
За контроверсійним прийомом Т.Шевченко переводить загальнолюдське питання в українську, а то й в індивідуальну площину: "Нащо нас мати привела? Чи для добра, чи то для зла? // Нащо живем? Чого бажаєм?.."
Тоді бачимо не лише історично-реальну, а й містеріальну парадигми: три пташки виконують волю Бога, заповідану Петрові ("Великий льох"): вони мають дивитися, як розкопуватимуть гетьманські святині, бо "Тоді у рай їх повпускаєш, // Як все москаль позабирає, // Як розкопа великий льох". Дивитимуться вони бездіяльно, оскільки "ми тепер душі, а не люди". А не люди, бо вчинили колись аморальні діяння: Пріся перейшла дорогу уповні з водою, коли гетьман їхав на Переяславську раду; інша - "цареві московському коня напоїла" та "всякому служила, годила", третя усміхнулася, побачивши царицю - лютого ворога України, // Голодну вовчицю", - от за те все по волі Божій вони й мають бути нещадно покарані. Свідомо чи ні, але вони вчинили всенародне зло.
Для багатьох несподіваним стало включення в зазначену тріаду гетьмана, котрий їхав у Переяслав. Та й там спрацював народний погляд: високо оцінюючи "отця вольності Богдана", народ, як і митрополит Косов, полковник Богун, цілі козацькі полки, духовенство, не схвалював угоди з царем і не присягнув йому. Народ вважав Переяслав 1654 р. помилкою Б.Хмельницького. Зате вірив у час, коли
"Встане Україна, // І розвіє тьму неволі, // Світ правди засвітить
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Встане Україна, - бо "не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога…
("Кавказ")
У поемі "Кавказ", присвяченій іншому народові, Т.Шевченко сягнув вершин аналізу, сарказму і віри, бо грузини не складали зброї,
А в нас! Нате письменні ми,
Читаєм божії глаголи…
І од глибокої тюрми
Та до високого престола -
Усі ми в золоті і голі.
У нас змирилися з рабством, свої експлуатують своїх, засипали попелом дух прометеїзму, - тож як не спитати:
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
А також: "Чи ще довго на цім світі катам панувати?" Чи прийде благословенний час покути й
Loading...

 
 

Цікаве