WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Зародження політичного освітнього руху на лівобережній Україні в 1900 – 1902 рр. - Реферат

Зародження політичного освітнього руху на лівобережній Україні в 1900 – 1902 рр. - Реферат

щонайменше 50 осіб з числа студентів, учнівської молоді, вчителів, лікарів, дрібних чиновників і службовців [7, 113 - 115]. Для обговорення політичних і національно-освітніх проблем вони збиралися на квартирах С. Третьякова, О. Волкенштейн, С. Грюнера, А. Кучерявенка, С. Русової, М. Орлова, Ю. і С. Цідербаумів, А. Семиренка [7, 111]. Так, 1901 р. колишній студент Московського університету В.М. Зас підозрювався полтавською поліцією в належності до соціал-демократичної партії на тій підставі, що він спілкувався з піднаглядними М. Орловим і Кохановським [9, 253 - 254]. Якщо зважити на те, що і перший, і другий були близькими до РУП, то можна припустити, що і В. Зас входив до соціал-демократичного крила партії.
Головною темою дискусій були положення програмного документа партії, насамперед про соціальне обличчя РУП, основні революційні сили. Вже на цьому організаційному етапі творення партії все чіткішими ставали соціал-демократичні тенденції, внаслідок чого полтавська жандармерія кваліфікувала гурток РУП як соціал-демократичний, хоча в дійсності всі члени партії на той час дотримувалися націоналістично-революційного напрямку діяльності, заявленому в програмному документі.
Саме націоналістично-революційні положення програми лежали в основі дискусій рупівців з непартійною учнівською молоддю та інтелігенцією Полтави. Зокрема, в розмові з письменником В. Короленком члени РУП М. Русов, М. Кучерявенко і С. Петлюра відстоювали право України на самостійний культурний розвиток, її особливе національно-культурне становище в Російській імперії та Європі [12, 132].
У своєму національному світогляді В. Короленко був непоодиноким, його погляди поділяли й так звані полтавські малороси, інтелігенти, що зовнішньо сприймали російську культуру, бачили її русифікаторський вплив, але не наважувалися розірвати це трагічне коло. Подібну позицію займала і частина полтавського демократичного вчительства та меценатства. Як приклад С. Русова наводить діяльність однієї поміщиці з-під Полтави, яка відкрила у своєму селі школу для дітей, утримувала її, забезпечувала книжками, ввела у ній демократичні порядки, організувала народну бібліотеку, але вагалася щодо доцільності введення у навчальний процес української мови та українських книжок [12, 133]. У такій обстановці РУП доводилося переборювати значні труднощі в реалізації своїх програмних положень у національно-культурній та освітній сферах.
Великий пропагандистський вплив на громадськість Полтави мала промова М. Міхновського в 1900 р. з приводу заборони представниками влади україномовного напису на пам'ятнику І.П. Котляревському. Розвінчуючи багатовікову політику гноблення Росії щодо України, М. Міхновський заявив: "Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації... Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові" [6, 316]. Така постановка проблеми передбачала не стільки боротьбу за українізацію культури й освіти, скільки виборювання державної самостійності як головного гаранта національного існування українського народу.
Національно-революційні ідеї РУП пропагувалися як партійними гуртками і групами, так і окремими пропагандистами. Одними з найпалкіших прихильників вирішення культурно-освітньої проблеми виявилися учні Полтавської духовної семінарії, значною мірою вже загітовані подіями у місті. У 1901 р. полтавські семінаристи активно включилися у культурно-освітній рух семінаристів Російської імперії, спрямований на кардинальну зміну навчання в середніх духовних закладах. Координатором цього руху стала Казанська духовна академія, яка виробила і розіслала по семінаріях петицію до Синоду такого змісту: урівняння програм семінарій з програмами світських навчальних закладів; дозвіл вступати до університетів після закінчення чотирьох класів семінарій; відміна екзаменів при переході з одного класу до іншого; скорочення богословських предметів і збільшення світських; відсторонення осіб з числа монахів від управління семінаріями і повна зміна ставлення начальства до учнів; відміна обов'язкового відвідування богослужінь, причасть, постів [2, 32]. Після цього у ряді семінарій, у тому числі й Одеській, Катеринославській, Харківській, відбулися виступи учнів, які, проте, не супроводжувалися національними вимогами. Виняток у загальноімперському культурно-освітньому русі становила позиція учнів Полтавської духовної семінарії. На початку 1902 р. серед семінаристів посилилася агітація членів РУП К.Шаревським, О. Міштою, І. Рудичевим, М. Гмирею, С. Петлюрою. Навесні 1902 р. 200 семінаристів підписали петицію до ректора семінарії І. Пічети з вимогою відмінити застарілі методи навчання і виховання, відмінити систему шпигунства і нагляду, звільнити з посад кураторів-наглядачів тощо. На відміну від подібних вимог учнів інших навчальних закладів Російської імперії, полтавські семінаристи вперше в українському культурно-освітньому русі поставили вимогу ввести до навчальної програми вивчення українознавчих дисциплін. Це було повною несподіванкою не тільки для шкільного начальства, але й для поліцейського відділення. Пов'язуючи цей виступ з діяльністю РУП, начальник полтавського охоронного відділення кваліфікував його як політичний виступ [8, 38 - 39]. Дії семінаристів супроводжувалися ламанням столів і лав, образами учителів, биттям вікон тощо.
Виступ семінаристів набув широкого розголосу і резонансу в Полтаві та міг перекинутися на інші навчальні заклади, зокрема на гімназії, учні яких стежили за перебігом подій у семінарії. Щоб припинити його, єпархіальне начальство виключило з семінарії близько 50 семінаристів, тимчасово закрило саму семінарію та звільнило з посади влітку 1902 р. ректора І.Пічету [4, 138].
Більшість виключених семінаристів роз'їхалися до батьків, а менша частина вдалася до роз'єднаної революційної пропаганди. У квітні 1902 р. вигнані полтавські семінаристи С. Петлюра, В. Яновський, В. Фідровський, К.Шаревський, Г. Ткаченко, Любицький, а також акцизний чиновник А.Лівицький вели пропаганду серед молоді містечка Решетилівка Полтавської губернії. Останній з них мав у руках пакунок, в якому, як підозрювала охранка, була пропагандистська література [3, 37 - 38]. Уперше в історії України полтавські семінаристи вдалися до пропаганди національно-визвольних ідей, тим самим започаткувавши на політичній арені революційний шлях вирішення культурно-освітньої проблеми в Україні.
Таким чином, зародження політичного напряму в освітньому русі на Лівобережній Україні почалося зі створенням Революційної української партії. У програмному документі РУП "Самостійна Україна" вперше у вітчизняній історії вирішення національної культурно-освітньої проблеми було поставлене у залежність від здобуття Україною державної самостійності. Головний осередок політичного освітнього руху на Лівобережній Україні сформувався у Полтаві з числа місцевої інтелігенції та семінаристів Полтавської духовної семінарії. Пропаганда ними основних положень "Самостійної України" розширювала коло борців за політичні методи українізації народної освіти.
Література:
1. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60 - 90-х роках ХІХ ст. - К., 1980.
2. Борисенко В.Й., Непорожня Г.А. Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 - першій половині 1907 рр. - К., 2002.
3. Він - з когорти вождів. - К., 1994.
4. Капельгородський П. Записки семінариста // Твори. - К., 1961.
5. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження. Національне питання в програмах і діяльності українських партій Наддніпрянщини 1900 - 1917 рр. - К., 1998.
6. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали Довідник. У двох частинах. - Частина І. - К., 1997.
7. Підрахунки автора за: Полтавський обласний державний архів (Далі - ПОДА). - Ф. 83. - Оп. 1. - Спр. 35.
8. ПОДА. - Ф. 138. - Оп. 1. - Спр. 78.
9. ПОДА. - Ф. 351. - Оп. 1. - Спр. 45.
10. Рафальський О. Національні меншини України у ХХ ст. - К., 2000.
11. Рашин А.Г. Грамотность и народное образование в России в ХІХ и начале ХХ ст. // Исторические записки. - Т. 37. - М., 1951.
12. Русова С. Мемуари. Щоденник. - К., 2004.
Loading...

 
 

Цікаве