WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

позов існує, але ж який гіркий осад навіть од виграних позовів. Ми у своїй державі, мої читачі, чи в чужій, якщо навіть право на спілкування українською мовою декому доводиться захищати на тому ж Донбасі через суд?
Знову згадаю про свою поїздку у квітні 2005 року в Донецьк, де відбувся секретаріат Національної спілки письменників України. Якраз тоді кипіли пристрасті довкола арешту голови Донецької обласної ради Колесникова, для захисту якого у парку навпроти Маріїнського палацу в Києві "синьо-білі" розбили наметове містечко. Цю тему так старанно, немов найкоштовнішу знахідку для своїх програм, смакували різні телеканали, включаючи п'ятий, а Шуфрич і шуфричі так переконували, що вже ось-ось з'явиться у Київ ледь не весь Донбас (для защіти, зрозуміло), що як було, рушаючи у цей край, не подумати: "Ну ось, Донбас - до Києва, ми ж, керівники НСПУ, - в Донбас..."
Донбас до Києва і справді, як з'ясували ми, фантазував вирушити, і то не тільки поїздами, але й колонами автобусів. Та що, одначе, вдієш? Наче й оплачували волонтерів добре, а в переважній більшості вони порозбігались. Точнісінько так, як безпардонно розбігалися вони, іноді вже навіть бувши доставленими до Києва, і в часі Помаранчевої революції. Ну, от порозбігались - і квити! Уявляю, скільки злості й розчарованості було в інспіраторів цього походу на столицю з приводу виявленої "несвідомості" донбасівського люду...
Одначе застали ми донбасівський люд, як мовиться, на місці. Ні торб, ні сумок, щоб їхати на Київ, ніхто не готував. Мир, спокій, звичний для кожного ритм, звичні для кожного справи. Особисто я мав у Донецьку ще й той клопіт, що таки довгенько шукав оте наметове містечко, у якому, якби вірити телебаченню, мусила перебувати маса донеччан. Та насправді - які перебільшення! Адже якби я не пішов на звуки російської попси, яка глушила геть усе в одному з центральних скверів міста, міг би того наметового містечка і зовсім не знайти. Попса, одначе, вивела, але, на мій подив, вивела, фактично, на безлюддя чи так скажу - на байдужелюддя. Було за стовпом, на якому галасував гучномовець, з десяток наметів, але ... порожніх, т. зв. черепах, був також пункт безплатної вітренківської прогресивно-соціялістичної літератури, попиту на яку не спостерігалося, і було трохи люду, але - або просто перехожих, або просто зівак.
Навіч я переконався: у той час, як Київ, через певні телеканали, страхав нас тим, що Донбас весь на ногах та що весь він протестує, насправді - Донбас жив, повторюю, звичайнісіньким своїм життям. Деякі ж властиві для нього речі і зовсім розминалися з накидуваними багатьом нам упередженими уявленнями.
Ось, скажімо, гостинні господарі показали нам у Донецькому обласному українському музично-дратичному театрі унікальну за мистецькою вигадливістю виставу за драмою Лесі Українки "Оргія" (режисер Марко Бровун). Успіх п'єси, у якій на прикладі Греції та Риму гостро порушені актуальні й сьогодні стосунки України та Москви (не на користь, а на поганьблення другої), чи він можливий у Донецьку? Як виявилося, цілком можливий. Вистава ця йде там уже впродовж більше року. Та й загалом стосовно театрального життя (усього в області 5 державних театрів) є просто вражаюча статистика, а саме: у той час, як завантаженість зали у згаданому українському театрі становить 84,1 %, то в театрах російських - у середньому 39,8 %; у той час, як у 2004 р. вистави українського театру відвідало понад 195 тис. осіб, то вистави усіх чотирьох російських театрів разом - лише 168,5 тис. осіб. Це промовистий штрих до визнання того, що Донбас має свою, ще не пізнану як слід, таїну! Ту таїну, що в ньому озивається, бринить поклик української душі? Гадаю, що так.
Тенденцію нарощування у Донбасі шанобливості у ставленні до України та її культури, зокрема в колах творчої інтелігенції, засвідчує вельми характерна, як на мене, поезія, що я її із задоволенням переніс у свій блокнот у помаранчеві дні на Хрещатику. Написана вона була від руки на одному із щитів, якими обставлялось наметове містечко:
Моя страна, моя країно!
Как сын тебя боготворю!
Я українець, Україно,
Хоть и по-русски говорю!
Мои и Пушкин, и Шевченко,
Как пальцы на одной руке,
Як в українській мові "ненька",
Как "мама" в русском языке.
Но и тебя як син прохаю,
Я серцем кожний день ловлю,
Люби, як я тебе кохаю,
Кохай, як я тебе люблю.
Я переконаний, цей найщиріший погляд на поєднано-спорідненефункціонування двох мов (рідної насправді і рідної в силу обставин, часто й незалежних від індивіда) цілковито розходиться з культивованим шовіністами україноненависництвом. Людям з подібними переконаннями (а їх таки все більшає у Донбасі) з хулителями України та її культури принципово не по одній дорозі. Можна також стверджувати, що задекларована у вірші білінгвальна орієнтація є для частини мовців переходовою до остаточного та принципового утвердження в українській мові. За аналог чого варто згадати світоглядно-мовну еволюцію передчасно померлого поета середини минулого століття Леоніда Кисельова. Його усталену з дитячих літ російськомовність нараз пронизав у сімнадцятирічному віці спалах генетичного усвідомлення:
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете - только песня
На украинском языке.
Відомо, що за цим зізнанням стався через якийсь час перехід юнака до засад українського патріотизму, як і до творчості лише українською мовою, що було, в потрактуванні літературознавця з Канади Я. Розумного, "актом етичним, громадсько вмотивованим і спрямованим проти симптомів збайдужіння великого прошарку інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації".
Або ось і моя вже згадувана зустріч зі студентами Донецького державного університету управління, ректор якого Станіслав Поважний підготував для мене той сюрприз, що напередодні мого приїзду наказав зняти табличку з дверей катедри, де було вказано, що її керівник - В. Янукович. Показуючи незафарбоване місце від тієї таблички, ректор запропонував, чи не хотів би я зустрітися з викладачами цієї катедри. Звісно, я охоче згодився, і розмова відбулась - про перспективи розвитку освіти в Україні, Болонський процес, національне виховання. По-моєму, всі сторони були задоволені, а особливо, як мені здалося, ректор цього закладу. Вже наприкінці мого перебування він зізнався, що сюрприз у вигляді тієї таблички він зробив не без бажання зробити для мене щось приємне. Чому? Як нагадав він (це геть вивітрилося з моєї пам'яті), коли на початку 90-х років його затверджували на посаду ректора, я, як тодішній перший заступник міністра, якимись фразами його підтримав...
Та особливо я дякував ректору за його студентів. Скільки їх було у залі? Не менше трьох-чотирьох сотень, але я і сам навряд чи сподівався, що ось так, зовсім-зовсім нормально, сприйматимуть вони і мою українську мову, і розмову про українську державність та українську культуру. Було безліч часом гострих запитань, що їх багато хто намагався формулювати українською мовою, були мої відповіді, які я аніяк не намагався зм'якшити пристосуванням до незнаної мені авдиторії, і були часті оплески, які, я вважаю, насамперед характеризують державницьку позицію цих студентів. Чесно зізнаюсь, що гул певного
Loading...

 
 

Цікаве