WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

українських шкіл (переважно сільських "малокомплекток"), що в них навчалося тільки 2,3 % учнів. Такі були темпи зросійщення! Як би здивувалися та вразилися з них і Олег Кошовий, і Уляна Громова, інші "молодогвардійці", котрі, як знаємо, вчилися у 30-х роках у Краснодоні в українських школах!
Що ж стосується сьогоденної ситуації з українськими школами на Донеччині, то хоч певні зрушення тут і наявні, як, усе ж, не зауважити: за один лише 1924 р. кількість цих шкіл (181) зросла більше, ніж за всі 16 років (з 1989 по 2005-й), коли до існуючих раніше додалося усього 144 школи. З врахуванням 955 українських класів у російських школах, а також тих 412 шкіл, що мають не стільки українську мову навчання, як вигаданий чиновниками "статус шкіл з українською мовою навчання", усього у 2005 р. в Донецьку офіційно вчилося по-українськи 17,1 %, а в Маріуполі - 14,7 % учнів.
Тому, наскільки нетривкий навіть і цей доволі умовний здобуток українців Донеччини, засвідчує той факт, що всі ці українські школи діють в обставинах, коли більшість міських та районних рад області прийняли на своїх сесіях антиконституційні рішення про державність російської мови на своїх територіях, або й той широко нашумілий факт, що українська школа № 36 м. Донецька у 2003 р. була просто ліквідована. Ганьбою не тільки для цього краю, а й для усієї України стало те, що батьки колишніх учнів цієї школи домагаються права на навчання своїх дітей українською мовою поза межами власної держави. Їхню позовну заяву прийнято до розгляду Європейським судом у м. Страсбурзі.
Вражаюче свідчення того, в наскільки отруйній атмосфері оживають (таки попри все оживають!) на Донбасі душі українських людей, а також того, що своє право на власне національно-мовне "я" деякі з них вимушені захищати і в органах місцевого правосуддя, містить лист Юрія Литвина з Донецька, адресований ним також і до ЗМІ, щоб "повідомити іншим громадянам держави про те, що ж насправді відбувається з мовою у Донецьку , а може, і по всій Південно-Східній Україні".
"Я в цьому році, після відомих подій у Сєверодонецьку, де януковичі й кушнарьови разом з московськими лужковими закликали роздерти нашу державу й приєднати її східну частину до Росії, наголошуючи на тому, що це, мовляв, не Україна, бо тут живе російськомовне населення, - звіряється цей донеччанин, - почав розмовляти й писати українською мовою, бо як я, як громадянин, міг бути байдужим! Прикро, що мене підтримало мало моїх знайомих, але в кожного свій шлях у житті". Як далі розповідає Ю. Литвин, він не відразу зміг використовувати українську мову "стовідсотково" - "не вистачало словесного запасу, адже за винятком уроків української мови в СШ № 59 м. Донецька, я все життя спілкувався російською та й вищу освіту здобув у Ленінграді". "Для мене не було проблемою розуміти українську мову. Але ж одне - розуміти, інше - використовувати, для чого потрібен навик. Та оскільки я зрозумів, що для того, щоб опанувати рідну мову, найперше - треба її використовувати (іншого шляху нема), я, мабуть, десь за місяць достатньо натренувався, щоб вільно спілкуватися українською мовою".
Але ось які колізії розгорнулися після того, як цей донеччанин почав принципово та всюди спілкуватися українською мовою. По-перше, "я почав майже весь час відчувати до себе вороже ставлення. І головне те, що не від простих людей, де це має місце лише як виняток (хоча зрозуміло, що серед такої маси російського населення завжди знайдуться шовіністи, для котрих українська мова звучить, як лайка), а переважно і як правило - від посадових осіб чи працівників різних державних установ. Саме ця номенклатура, яка була створена ще за часів Російської імперії, а потім була відроджена в більшовицькій імперії, й запевнює усіх, що от спілкуватися російською - це правильно і гарно, а українською - неправильно й негарно. Причому це - найделікатніша форма вияву ворожості до української мови".
Чи не тому, вважає Ю. Литвин, і склалася така ситуація, що маса людей, котрі в побуті спілкуються українською мовою, у різних державних установах та на підприємствах вдаються до російської? Але хіба ж це не є нонсенс, якщо наша держава нині - Україна та якщо її державна мова - українська? То хіба ж це не саботаж і держави, і її мови? "Мабуть, це тому, що незалежною вона є тільки на папері, а свою політику в ній, як-от особливо мовну, здійснює "дружня" сусідня держава, яка вважає наш Донбас своїм тереном, а його мешканців - своїми підданими. Тільки яка ж тоді Україна - держава, якщо вона не здатна захистити себе та своїх громадян?" - висловлює свій біль автор листа.
Але є і другий вияв згаданих колізій - дискримінація, що її відчув цей громадянин за місцем роботи (він - старший майстер Донецького молочного заводу №2). Як повідомляєавтор листа, у відповідь на використання української мови в себе на підприємстві, від свого безпосереднього керівника (начальника цеху) він зазнав масу не тільки образ, а й покарань - від ты что - не можешь говорить нормально, на русском языке? до прилюдного психологічного тиску на виробничих засіданнях. Можемо лишень уявити, що довелося відчути Ю. Литвину, вже ось з таких його інформативних фраз: "Начальник декілька разів своїми усними та письмовими розпорядженнями по цеху забороняв мені використовувати українську мову у виробничих стосунках. А оскільки я відмовився виконувати заборону, то були проведені збори нашого цеху, на яких вже й головний механік нашого заводу долучився до того, щоб зламати мене через коліно, щоб я перестав використовувати українську мову". І ось яким став результат цих зборів: "Мене було звільнено з посади старшого машиніста (тобто я став молодшим машиністом) - це для того, щоб обмежити мої можливості виробничого спілкування з іншими працівниками та щоб я не "псував" українською мовою змінний журнал, що служить для відповідних записів". "І ще один приклад знущання, до якого вдався мій начальник: він відмовився підписати мою заяву про відпустку, написану українською мовою, заявивши, що зробить це лише тоді, коли я перепишу її по-російськи".
З почуттям не тільки образи, а й найбільшого гніву, Ю. Литвин пише про ухвалене ним рішення стосовно своєї подальшої позиції: "Я поважаю себе і звик давати здачі. Але зрозуміло, що в даній ситуації бити пику недоречно. Тому поміркувавши й проконсультувавшись, я і подав на свого начальника до суду, намагаючись відшкодувати моральну шкоду. Одночасно вирішив повідомити про це й ЗМІ, адже, може, хоч цей мій випадок допоможе нашим громадянам замислитися, чому все-таки на Донбасі українці розмовляють російською мовою".
На час, коли пишуться ці рядки, позов Ю. Литвина підготовлений до розгляду в суді Кіровського району м. Донецька, громадським захисником у цій справі є згадана вже Марія Олійник.
Що ж, зачекаємо рішення феміди, яка, трапляється, і в умовах Донбасу іноді все ж виправляє несправедливість. Так, Сергій Мельничук з Луганська витратив немало часу на те, щоб захистити своє право на спілкування з міською адміністрацією державною мовою. Тобто він звертався до Луганської міської ради українською, йому ж відповіли російською. І лише після тривалої тяганини апеляційний суд, нарешті, вирішив, що з боку ради було порушення.
Отже, ймовірність виграти судовий
Loading...

 
 

Цікаве