WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

кавычки, демонстрируя и этим отвращение ко всему украинскому. Русских понять можно - не хотят терять завоеванные позиции. Но почему же многие из нас их поддерживают - мол, так получилось, так сложилось? Значит, если вам дали пощечину - то это так получилось, сложилось? До каких пор будет у нас эта ментальность вассала, который, глядя на Москву, и руку боится оторвать от козырька, спеша даже раньше требуемого воскликнуть: "Есть!" Разве не мы сами во многом виноваты в том, что часть русских просто отказывается воспринимать украинский язык? Вот дал я соседу газету почитать, а он заявляет: дескать, не понимаю по-украински. И это в то время, когда он прожил здесь полвека, детьми и внуками обзавелся… Да вон Шарик больше него слов понимает, слушается. А он высокомерно не желает знать "наречие"… Вот и позиция: мы, русские, изучать украинский не собираемся, но "туземцы" (украинцы) русский язык пусть учат… В этом убеждает и преобразование местной нашей газеты "Вести". Из единственной у нас украинской, она, в последнее время, с приходом нового редактора, стала уже двуязычной, и (как пример) популяризирует вот какую грамоту, которую на процедуре "посвящения в туристы" получили дети из турклуба "Тор": "…Подданому земли Русской, хранителю ее лесов и морей, владельцу сокровищ несметных за то, что он есть таков!.." Ну, очень это показательно - "подданому земли Русской"! Такое вот у нас "национальное воспитание".
І ось який доволі точний діагноз у листі цього дописувача, що мусить спонукати українську владу до значно активніших дій у відстоюванні українських позицій на Донбасі: "Мне кажется, что раньше шовинисты больше надеялись на время, которое постепенно отучит нас быть украинцами. Теперь же, увидев угрозу потерять завоеванные позиции, они перешли в наступление".
Як засвідчує моя пошта, дехто цього наступу не витримує. Так, Микола Борілко з м. Харцизька (Донеччина) повідомляє, що він вирішив взагалі "продати хату і виїхати з цього кацапського Донбасу". Чому? Бо "мені вже набридли ця чужина, ця окупаційна мова та ці істерики шовіністичних бовдурів, що подавай їм ще й статусу державної. Ви б бачили, пане Анатолію, що ці російськомовні таракани у нас роблять, буквально шматуючи, привласнюючи наші землі". Водночас, перебуваючи вже в зневірі, цей дописувач певний того, що "Донбас - це українська земля, і весь Схід - український, і тут обов'язково утвердиться з часом українська мова, бо вона - державна".
Зацитую і лист представниці молодого покоління Донбасу - Валерії Чернецької з м. Артемівська: "(...)Я закінчила 11-й клас в російській школі, бо українських у нас нема. І це - перше, протест з приводу чого я хочу висловити: на яких підставах ми, українці мого краю, позбавлені права на навчальний заклад з нашою (державною!) мовою викладання?
Може, скажете, я мала можливість добре вивчити українську мову і в російській школі? Але ось з мого колишнього розкладу уроків на тиждень: українська мова - один раз, російська мова - також один раз; українська література - двічі, російська література - тричі. Ось я і думаю: чому це такий парадокс? Для мене краще б економили на російській мові, а не на українській".
Часто я чую висловлювання від молоді, що українська мова не потрібна, як не потрібна й Україна. Боляче це чути. Тільки ж подумаймо: чому це молоде покоління має таке ставлення до рідної мови? Ясно, що є три джерела впливу на нього: батьки, засоби масової інформації, оточення. Але що зазвичай чує молодь від батьків? Про низьку зарплату, провини в усіх бідах незалежності України, про добрі радянські часи. Включить тепер хлопець або дівчина телевізор: майже все по-російськи та ще і якого змісту фільми тут прокручують! Про якусь бодай повагу до рідної землі, хоч ти тижнями сиди біля екрана, нічого не побачиш. А може, не забувають про це нагадувати в школі? Але ось що нам неодноразово казала вчителька російської мови та літератури: український народ без російського - ніщо й нікуди, він бездарний, безкультурний, такий, що спився, такий, що навіть власної своєї мови не має, і т. п. Включіть, нарешті, будь-яке FM-радіо, що його постійно слухає молодь. Українські пісні там не надто популярні, особливо у нас, на Сході. То як, скажіть, може молодь дізнатися взагалі про те, що в Україні є власна культура, музика, виконавці? Звідки, коли з усіх боків її облягає російська попса?
Ось і складається таке враження, що тут живуть не українці, а росіяни з невеликою купкою українців. Тому я і тривожусь: що буде далі з Україною, що буде з нашою мовою? Мені здається, що ми, українці, маємо буквально все для майбутнього нормального життя: родючу землю, власні традиції, культуру, мову, навіть державу. Не маємо тільки народу, як і не маємо відчуття впевненості, що вчинили правильно, вибравши Незалежність. Я ж думаю, що краще вже бути голодним, але вільним, ніж напівголодним, та рабом.
А ще я вражаюся: як же тільки й вистачає сорому керівництву Росії твердити про якісь ущемлення росіян в Україні! Не розумію я цього. Адже у своєму рідному місті, у себе на Батьківщині - в Україні - я не можу знайтиані однієї газети українською мовою, ані передачі українською мовою тутешнього радіо і телебачення, а вже про книги і мріяти не треба. Та я ж не можу знайти навіть людини, з якою могла б спілкуватися рідною українською мовою, чи ви чуєте?! Ось і почуваєш себе маленьким мурашком, що опинився на чужині, у непривітному, саме чужому місті. І що наодинці можеш ти зробити ?!"
Втім, авторка цього листа, не маючи змоги зробити щось самій, добре знає те, що могла б зробити українська влада, якби їй лише по-справжньому боліло те, що болить цій світлій розумінням суті речей та явищ дівчині. Наполягає вона, зокрема, на звільненні з посад "тих чиновників "старого світу", як і "прокомуністів та лжепатріотів", які гальмують процеси відродження України, на обов'язковій перевірці знання та використання державної мови службовцями тощо.
Уриваю наразі цитування і запитую: "Про що ці листи свідчать?" Безумовно ж, про неможливі у будь-якій цивілізованій спільноті брутальні духовно-мовні аберації, а одночасно і про інше - про живу українську душу донбасівського краю. Замулюють її, утискають, зневажають, а вона, чисто-чисто та голосно озиваючись у цих листах, усім нам нагадує: "Жива я, жива, я тільки хочу, щоб мене почули та допомогли відчути волю".
Як хотілося б, щоб після перемоги українців на президентських виборах перспективи для здійснення цього , нарешті, відкрилися!
Тяжкі випробування, що їх зазнала і сьогодні зазнає українська душа Донбасу, промовисто увиразнює статистика, зібрана головою донецької "Просвіти" Марією Олійник. Ось хоча б наростання аберацій у ділянці освіти. Якщо в часі т. зв. українізації кількість українських шкіл на Донеччині зросла за один лише 1924 р. з 7 (стільки було у 1923 р.) до 181, а вже на 1932 р. було тут 79 % (!) українських шкіл (1769 із загальної кількості 2239, не рахуючи численні школи з грецькою, німецькою, татарською та іншими мовами навчання). В 1945/1946 навчальному році кількість українських шкіл зменшилася до 66 %, а ще через якихось п'ятнадцять років (на рубежі 60 -70-х рр.) у м. Донецьку було закрито останню школу з українською мовою навчання. А всього в 1989 р. в Донецькій області залишилося 8,7%
Loading...

 
 

Цікаве