WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

нашого народу, щоб так цинічно про нього та прямо йому ж таки казати!", - підсумовує мій дописувач.
Власне, І. Ромашко підкреслює ту думку, що зросійщений Донбас перебуває у національно неприродному стані. Очікуючи від держави вельми необхідних для нього імпульсів та спонук; він в особі все більшої кількості донбасівців сповнюється настроєм свого видатного земляка Володимира Сосюри, який у 1960 році написав про нашу мову:
Од гніву хочеться ридати
(Який це жах!..) в своїм краю,
Коли мерзота в рідній хаті
Святиню убива твою...
На жаль, ще дуже багато мерзоти, славний поете, і в незалежній Україні.
Втім, варто продовжити цитування листів, як-от (теж на тему мерзотності опустошення) від Раїси Білової з с. Білокузьминівки Костянтинівського району на Донеччині. Не можна не пройнятися найбільшим сумом, читаючи: "Брудні лайки, брехня, алкоголь - голова п'є, бухгалтер п'є, землемір п'є, прибиральниця п'є, і починається п'янка зранку. При дорогах страшенні смітники... Я носила агітаційну літературу за В. Ющенка, то на мене спускали собак, кидали вслід брудні слова. Та й навіть з того, що я ношу білий одяг, з мене сміються. Більшість людей забула, що таке доброта... Те, що я тут бачу, - це велика руйнація усього гарного, чемного, здорового, толерантного. І як прикро, що замість вимогливості, наведення порядку (а для цього треба поміняти всіх керівників), спостерігаєш загравання влади з деморалізованим людом. Ну, а вже щодо мови, то ось яка вона на уроці української мови в українській школі Краматорська: чітирі, шесть, сєм, восім, двінацять... І велике полегшення для вчительки після дзвоника на перерву - перехід на російську".
Про те, як на його очах здійснювалася денаціоналізація у Красному Лимані (теж Донеччина), розповідає п. Габода з цього міста. Усі п'ять шкіл нині тут російські, хоча в деяких почали набирати по одному (лише по одному - мовляв, нема бажаючих) українському першому класу. "А я ж пам'ятаю, що в 1960 році було в Красному Лимані чотири українські школи, в одній з яких і я учився. У той час половина мешканців міста розмовляла українською. Та ось на початку 60-х років всі українські школи, одна за однією, швидко перевели на російську мову викладання. Пояснювали це волею батьків, хоча я не знаю ні одного хлопця, ні однієї дівчини з тих часів, щоб їхні батьки цього хотіли. То чому ж тепер нам не повертають повноцінні українські школи? Чому продовжують зросійщення? Це ж нонсенс у державі Україна".
Два свідчення з Маріуполя. Петро Петренко : "У нашому Маріуполі українців живе, думаю, не менше 60%, а говорить рідною мовою не більше 1%. Так хто кого "зажимаєт", за висловом росіян?" Віра Федотова: "Боріться з русифікацією Сходу. Скрізь у нас російська мова, а для відродження української практично не робиться нічого! Нас примусово змушують лишатися зросійщеними."
Листи з Луганської області. В.Бесалий, м. Рубіжне: "Проживаю у місцевості, де упосліджений стан української мови особливо простежується. Так, я знаю, що в деяких державних школах години поділені так, що на російську випадає три години, а на українську - дві. Відомі й такі факти, що в українських - на папері - класах насправді викладають по-російськи. Тобто правдивий стан справ значно гірший, ніж той, що його увиразнюють офіційні дані. Усе це дуже небезпечно".
Або пишуть також з Рубіжного Ніна, Надія, Олег, Тиміш Годунови: "Ставлення до нашої мови тут - це патологічна ненависть. Висміюють її у місцевій пресі так, що, прочитавши той "бред", ми часто не можемо прийти до пам'яті".
Лист Володимира Калашникова (народного артиста України) з м. Луганська: "У містах нашої області продовжує чинитися всілякий спротив запровадженню в освітніх закладах та в державних установах української мови. І оскільки серед депутатів Верховної Ради ще досить тих осіб, які й понині продовжують політиканські забави, сповнені неповаги до державної мови, то й депутати місцевих рад поспішно приймали всілякі рішення про двомовність. Здавалося б, ця справа враховує запити населення. Та, як переконуємося, подібні рішення на практиці є узаконенням процесу упослідження державної мови, і не лише в чиновницьких кабінетах. Зокрема, у багатьох містах та селищах Луганщини ще немає жодної української середньої школи, відсутня обласна українська газета. Теле-, радіоефір над Донбасом майже цілком заполонила мова іншої держави. А де ж мова держави України?" І далі з цього листа: "Приємно нам вітати у себе високих гостей з Києва. Та коли послухаєш більшість з них, то складається враження, що вони є державними мужами Російської Федерації, а не України. Чому державні службовці всіх рівнів не несуть відповідальності за впровадження української мови як державної на теренах України? Чужою мовою незалежну Україну збудувати неможливо."
Особливо тривожні ті листи моїх дописувачів, у яких акцентується на тому, що й після Помаранчевої революції ставлення до української культури на Донбасі не тільки не змінилося, а подекуди навіть погіршилося. "Помста за поразку Януковича?" - запитує шахтар Василь Сенчило з Горлівки. І відповідає: "Безумовно, так, адже я більше 50 років прожив на Донеччині, різне пам'ятаю, але такої ненависті у шовіністів та перевертнів до українців, як сьогодні, у нас ще не було. Мстять. Я думав, що після перемоги В. Ющенка вже припиниться тут тотальне зросійщення, але не так сталося, як гадалося. І особливо прикро, щохоч тут мешкає більше 50 відсотків українців, більшість з них, за винятком тих п'яти відсотків, які голосували за Ющенка, продовжують лизати зайдам лапті. А ті ще старанніше нав'язують нам язик, який, за ось такої ненормальної психологічної ситуації, особисто у мене асоціюється з матючнею. Не знаю, якщо і цього разу на Новий рік на телеекранах мене вітатимуть переважно кобзони та кіркорови, то я і сам змушений буду облаяти керівників і телебачення, й інших керманичів України саме цим московським матом, яким вся наша країна, а Донеччина особливо, просочена вже просто до краю. Та доки ж воно буде - ось це нерозуміння, що чим більше нав'язують нам тут язик, тим більша кількість люду проймається до нього спротивом? А може, це так і треба, щоб більше українців у нас прозріло? Бажаю вам, професоре, козацького здоров'я та довголіття для боротьби за відродження української мови".
Такої ж думки, що нині "наступление русского даже усилилось", і А. Думан з м. Слов'янська, який пише (нарочито не перекладаю): "Мне больно, что мы здесь поголовно русскоязычные, точнее - изъясняемся на суржике. А заговори по-украински - оглянутся и во взгляде прочтешь: не наш, западник, бандеровец, через таких, мол, и страну лихорадит. Иными многим из нас, местных украинцев, особенно в моем пенсионерском возрасте, уже трудно стать, но как же хочется видеть свою Украину украинской!. Хотя бы уже дети наши такой ее увидели… Однако, как этого достичь, если и сегодня нам вдалбливают, что наш язык и "телячий", и "искусственный", и "деревенский", а русский - "великий" да "могучий"… Да и дикторы Донецкого и местного радио, переходя на украинский, так его огрубляют, в то время как русская речь льется у них плавно и нежно, что создается впечатление, будто бы они предлагают слушателям сравнить и выбрать… А в наших газетах само слово "государственный" применительно к языку нередко даже берут в
Loading...

 
 

Цікаве