WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

знеукраїнізування свого краю з рівнем моральності. - Ось 1 квітня, якраз у той день, коли в Ізраїлі - я вичитала - висаджується по всій країні тисячі дерев (правда, гарна традиція?), я стала свідком, як у самому центрі села, яке з усіх сторін пронизується нестерпними степовими вітрами, молодики винищували останній гай, що дістався селянам від колишньої поміщиці. Як я протестувала, як роз'яснювала - і про солов'я, якому ніде буде гніздитися, і про дітей та внуків, які вже не зможуть почути того соловейка, і загалом про екологію, - ніщо не допомогло. Чи дивуватися розгулові злодійства у нашому краї! Більшість самітніх старих людей цілими ночами чатує біля погребів або сараїв: ні втручання місцевої влади, ні міліції - всі розбіглися, рятуються, хто як може". "Писала листа вночі, а вранці дізналася, що у сусіда забрано четверо останніх курей", - закінчує свого листа Л. Кобзар.
Як неспростовно проілюстровано в цьому листі те, як на наших очах стиралося українське лице Донбасу та як саме досягався той стан, що про нього лише сліпі та вдавано сліпі лукавці, недруги українства, можуть казати: так історічєскі сложілось... "Лише якихось сорок років, - варто повторити, - і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки не українські!" І як нерозривно з цим пов'язане - занепад моральності, наступ дикунства, жорстокості, грабіжництва, пияцтва, лихослів'я, інших проявів деморалізації - у цілковитій відповідності з тією закономірністю, що її свого часу довів та сформулював Олександр Потебня. "(…)Денаціоналізація, - попереджував він, - зводиться на погане виховання (підкреслення О. Потебні. - А. П.), на моральну хворобу (…), на ослаблення енергії думки; на мерзотність опустошення на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв'язку поколінь, що підростають, з дорослими, замінюваного лише слабким зв'язком з чужими, на дезорганізацію суспільства, безморальність, опідлення".
"Мерзотність опустошення", "опідлення" - украй глибока враженість нашого люду та нашої землі цією так здіагнозованою хворобою.
Дослідники звертають увагу на "південно-східну дугу" в Україні, для якої характерна пряма пов'язаність найвищого рівня злочинності або таких хвороб, як сифіліс, з місцями найбільшої концентрації т. зв. абасів (аборигенів асимільованих), отже, і з російською школою, пресою, церквою і т. д. (абаси - то і є наша ненормальність (специфіка?), оскільки кількісно вони значно перевершують т. зв. міграсів (мігрантів асимільованих), що характерно для практично всіх інших країн (див.: О. Стрілецький. Дзеркало, що не збреше. - "Слово Просвіти", 2002, ч.8).
Згадаймо також слова відомого українського мовознавця ХІХ ст. Костя Михальчука, який так писав з приводу явища "етнологічної, моральної й інтелектуальної", як позначав він - "калічі": "Отже, скажемо по правді, що коли загрожує великоруській інтелігенції яка-небудь моральна небезпечність, то зовсім не з того боку, з якого вбачають її московські слов'янофіли, - не від західної цивілізації, а з того, з якого вони, либонь, і не здогадуються (…), а саме: від сильної домішки до неї прозелітів, котрі зраджують своїм власним національностям". І далі: "Це не парадокс, а жива і щира правда. Хто має очі, тому не трудно вже й тепер бачити явні ознаки, які віщують великоруській спільності зазначене лихо". Зокрема, негативи морального стану російського суспільства, як його змалював, наприклад, М. Салтиков-Щедрін, К. Михальчук пов'язував також і з впливом на цей стан "спеціальних продуктів всякого ренегатства" - тема, яка набула особливої, незмірно більшої актуальності вже в наші дні і на яку все частіше звертають увагу соціологи (наприклад, досліджуючи мовну ідентифікацію покараних за злочини, за хуліганство тощо. Яка, справді, мова переважає у злочинців в Україні? - риторичне запитання ).
Відтак вже ані краплини своєї життєдайної, цілющої вологи не може дати згаданий Золотий Колодязь для живлення загальнонаціонального скарбу - української мови. А крім нього, скільки їх є, інших висушених та спустошених Золотих Колодязів і загалом по нинішній Україні, й особливо на Донбасі! Стосовно вже не сотень, а, вважаю, тисяч наших сіл варто вживати оці констатації - "лише якихось сорок років…" та "мерзотність спустошення"… Нагле та брутальне спустошення самобутнього національно-етичного універсуму, що формувався упродовж століть.
Цей же діагноз ставить й Іван Ромашко з с. Портівське Маєнгуського району цієї ж області. Які неспростовні звинувачення висуває він на адресу тих, котрі, потрактовуючи українську мову як "сільську", принесли в наше село моторошливу антикультуру замість культури традиційно-народної, справжньої!
Перше, вважає І. Ромашко, що прийшло в українське село "з цієї чужомовної культури, - пияцтво. Якщо раніше на все село, більше ніж у 300 дворів, був один чи два чоловіки, що пили, і про них знали всі (а жінок - випивох взагалі не було), то тепер на наше село вже в сто дворів, таких п'яниць у двадцять разів більше, і, в основному, це не тутешні, а прийшлі до нашого краю "звідти". "По-друге, в результаті наступу цієї буцімто культури до нас приповзла брутальна лайка, "отборний мат", що став, на жаль, невід'ємною частиною мови жителів села. Вийдіть на вулицю в нашому маленькому селі вдень чи ввечері - і ви почуєте мат і від хлопців, і від дівчат, від батьків і матерів, навіть від старих людей. Пройдіть по Маріуполю, побувайте у людних місцях - кожне третє чи четверте слово - російський мат, часто просто як прикладка, "для связки слов".
Для контрасту та задля моралі цей дописувач згадує своє дитинство. "Колись наша мати почула від когось з нас слово "чорт", то так обурилася, що пообіцяла: "Ще раз почую - губипопухнуть". І більше не чула". Так само, як чужовпливне явище, розцінює він і заміну традиційного для українців "ви" у звертанні до батька та матері на фамільярне "ти", у зв'язку з чим згадує, як школярем, зачувши від учительки російської мови, що батька-матір треба називати на "ти", він, озброївшись цим новітнім знанням, почав підбирати момент, щоб застосувати те знання у спілкуванні з матір'ю. І ось, вирішивши, що цей момент визрів, він випалив під час копання картоплі у звертанні до матері: "Ти". "Мати різко випросталася: "Що?!" Я отетерів."Це хто я тобі - твоя подруга?" Після цього, зауважує автор листа, і аж по сьогодні на застосування цього ніби прогресивного педагогічного здобутку у взаєминах з матір'ю він не відважувався.
Така ось розповідь, хоча я особисто вважаю, що повернутися до того віками узвичаєного, що споконвіків було в нашому народі у стосунках дітей та батьків, вже навряд чи реально.
Та особливо великою трагедією автор цього листа вважає витіснення з українського села самої української мови - як підкреслює він, "віковічної будови нації, що її плекали, оздоблювали, охороняли незчисленні покоління предків. Приціл тут однозначний і, на жаль, точний: нема мови - нема й народу, нації. І коли і в наш час у різних різновидах певними політичними силами варіюється давня валуєвська формула стосовно української мови "нє било, нєт і бить нє может", то кому не ясно, що це те ж саме, що й намагання довести і таку дурницю, буцімто й українців та України "нє било, нєт і бить не может". "Наскільки ж треба бути ненависним до іншого -
Loading...

 
 

Цікаве