WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

України був надто вже великим, щоб шизофренічним творцям "нової історичної спільноти" - "совєтського народу" можна було його швидко проковтнути. Яскраву українську матрицю, скажімо, Луганщини і сьогодні потверджують села цієї області. Буваючи в них, я завжди вражався: яка багата та навіть чистіша, ніж на Київщині чи Житомирщині, мова цього краю! Тобто й сьогодні, вдаючись до отого вислову Б. Грінченка, не все ще тут пошахтьорилось.
Один з часткових доказів цього - праця мовознавця з Луганська Ірини Магрицької, котра у часі написання нею кандидатської дисертації "Весільна лексика українських східнослобожанських говірок" (2000) побувала у 102-х заселених українцями селах Луганщини. І ось те, що для дослідниці стало відкриттям: "Я з'ясувала те, чого перед тим не знала, - те, що райони Луганщини всуціль українські. Безліч магнітофонних записів, що їх я зберігаю, а також видані за матеріалами експедиції книжки, як-от "Сватівщина", "Старобільщина", "Північно-східна Слобожанщина" - то красномовна відповідь тим, хто накидає Луганщині буцімто вже остаточну російськомовність. Та ні, заселена в ХУІІ-ХУІІІ ст. переважно вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини, Волині, наша земля і донині зберегла і мову, й пісню, й українські звичаї та обряди, повір'я. Трагічним, одначе, є те, що усім цим безцінним скарбом володіє здебільшого старше покоління. Молодь же не знає, молодь, дійсно, денаціоналізується. То що - чекаємо, коли, як тільки відійде старше покоління, зможемо вже остаточно сказати: "Так історічєскі сложілось"? Але що ж тоді є злочин проти історії, народу, культури?"
До речі, тема споконвічної українськості практично всіх українських теренів та обставин, за яких відбувалися зміни їхньої етноструктури, порушується у моїй пошті часто. "Як сталося, - запитує Володимир Грінько з м. Селидове Донецької області, - що якщо до війни росіян в Україні було 3,7 млн., то тепер стало аж 12 млн."? (На 1926-й рік, уточню у відсотках, росіян було в УССР 9%, а разом із майбутніми західними областями республіки - не більше 7%). Одна з причин цього - та, що "коли не вдалося виселити всіх українців, то замість цього нашу молодь було виманено у Казахстан, на Північ та Далекий Схід, де ці українці й досі зміцнюють економіку Росії. Натомість відбулося заселення нашої землі. Навмисне зробили з України прохідний двір, щоб розчинити нашу націю, а тепер хваляться, що 130 національностей. Безумовно, що прості люди, росіяни й інші, тут не винні, хоч хто ж був проти поміняти Урал чи Архангельськ на Україну? Гірше, що значна частина тих, котрі сюди приїхали, почала нав'язувати свої порядки: школа, мова і т. д. І так це діється і по сьогодні. А кажуть, що це так сложилось… Брехня!"
Те, в наскільки нечестивий спосіб змінювалася етноструктура Донбасу, ілюструє на прикладі власної родини Катерина Попенко з м. Донецька: "Мої батьки з діда-прадіда українці, але в свідоцтвах про народження записані росіянами. Чому? Зрозуміло, що чогось-когось боялися. Адже ось і в мене перша образа, яка в дитинстві (народилася я в 1934 році і, до речі, є корінною донеччанкою) запам'яталася на все життя, була така: зачувши сміх з палати, де я була на лікуванні, старша медсестра, люто шарпнувши двері, закричала: "Чего вы, хохлы, сюда понаехали?" А ви думаєте, що сьогодні вже немає тиску на визначеність людей у своїй національності? Якби ж то! У нас ще й досі атмосфера, коли часто чуєш: "эта нищая хохландия", "говори мне нормальным языком" тощо. Усе нас переконують, що Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя - то російська територія, то як багатьом людям не боятися, не вдавати із себе росіян?"
Відтак і українців на Донбасі маємо понині більшість, і українська мова, хай і вельми пошкоджена, розбавлена суржиком, а все ж тут жива. А от про самопочування тамтешніх українців, значна частина яких у густій атмосфері звідусюди насаджуваного та пропагованого українозневажництва просто остерігається вдаватися до українського слова, розповідають інші листи моїх дописувачів.
Ось пише Марія Брагіна с. Куликове Новоазовського району Донецької області.: "Як ще багато у нас на Донеччині працівників райдержадміністрацій, які нічого спільного не мають з незалежною Україною! Недарма ж побили свого часу у нас святійшого патріарха Філарета. Немала частина тих україноненависників - колишні райкомівці, які відкрито заявляють: "Ми сваєму атєчєству нікагда нє ізмєнім і язику тоже". Тоді яке ж у них Атєчєство? - Україна, де вони владні крісла тримають, чи Росія? Парадокс!(...) Ну, а як вже "вліпили" нам на Донеччині російську мову в радянські часи, то так закріплюють її і надалі. А для демонстрування уваги до інших етносів наші чиновники кинулися в обійми з греками та євреями, до яких за радянських часів ставились лише з презирством. Чому це така зміна у ставленні? А лише тому, що знаходять з ними спільне в курсі на політику "двуязичія". У той же час навіть у селах, де живе і говорить своєю мовою маса українців, української мови від представників держадміністрації не почуєш. Навіть з професійним святом селян чиновник поздоровляє по-російськи. Тобто - українська мова не допускається, щоб і не звикали. Отак "вільно" ми живемо в… російській Україні.
Це бачимо і з ситуації зі школами. Ніхто не відновлює ті раніше українські школи, які свого часу були переведені на російську мову. Ті ж 2-3 українські школи, які є, то - для показухи перед київськими гостями(...)
Як глибоко я переконана, насаджування у нас російської мови - то лисяча хитрість, суть якої зрозуміла : внєдріть в регіонах русскій язик, чтоби закрєпіть законом свайо гасподство навсєгда. Тобто переслідується мета: з допомогою російської мови виїсти Україну зсередини, як черв'як виїдає яблуко. Оце ж вона і є - окупація без бою! Доводячи в усіх ЗМІ, що в області українська мова не потрібна, фактично наші владці домагаються створення на Донеччині "Малої Росії". Але де ж тоді наші, українців, права, і чому це за нас так нахабно розписуються? Ми що - дали згоду поступитися рідною мовою?"
Неможна не звернути уваги: щойно процитований лист - з сільської місцевості, що й увиразнює те, що в умовах Донбасу отой згаданий авторкою черв'як мовного нищительства, фактично проковтнувши місто, закушує сьогодні вже й селом.
У зв'язку з цим я часто згадую лист Лідії Кобзар з Добропільського району Донецької області, який запам'ятався мені, може, не так змістом (зміст, на жаль, типовий), як прекрасною назвою села, що в ній живе ця дописувачка. Золотий Колодязь - така ця назва, що, як на мене, тільки якимсь дивом уціліла та не була замінена свого часу на якесь Комуністичне, Ленінське чи Пролетарське.
На жаль, пише Л. Кобзар, "майже й лишилося у нас українського, що сама ця назва села, хоча ще в повоєнні роки - я добре пам'ятаю - російською тут говорили тільки "зайди" - дядьки, що їх присилали на керівні сільські посади, або сільськогосподарські спеціалісти. Тепер же, хоч школа ще українська (…), навіть у навчальному процесі така неповага до української мови, що дітки стараються "штокать" навіть дома, а, закінчуючи навчання, і загалом топчуть рідне слово. Лише якихось сорок років - і вже майже суцільне зросійщення, і вже наші дітки не українські!" "Боже, що з них, позбавлених родових святощів, виростає! - пов'язує дописувачка
Loading...

 
 

Цікаве