WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

всіх етнічних українців охоплюють ці цифри? І не сумніваймося: не всіх. Не можна не брати до уваги, що однією з найбільших наруг комуністичної імперії над українською спільнотою стало "добровільне" переписування мільйонів українців у росіян. "Добровільне"? Гадаю, лапки цілком доречні, адже насправді обумовлювали ту масову мімікрію в національній визначеності ідеологічне розтління, а незрідка - страх. Страх бути українцем.
Досить згадати, як вже в середині 20-х років фактично враз стала російською така невід'ємна складова української етнічної території, як Кубань. "Ты русский или петлюровец?" - звучало там запитання у часи перепису населення, і, зрозуміло, що охочих називатися українцями, та ще й нерідко під дулом нагана, майже не знаходилося. Успіхи в записуванні кубанців русскими були вражаючими, дарма що до цієї гвалтівної операції частка українців становила тут в деяких місцевостях до 90 відсотків.
Те, що аналогічні процеси набули в Росії характеру епідемії, яка триває і понині, засвідчує і доля українських діаспорних розселень на багатьох інших територіях. Ось один з прикладів: у 1920 р. в Полтавському, Одеському і Борисівському районах Омської області нараховувалося українців - відповідно - 73,1 %, 62 % та 50 %. Де поділася ця кількість? Відповіддю є тут те, що вже на 1937 р. кількість українців в діаспорі СРСР скоротилася з 8368,1 тис. (стільки було в 1926 році) до 4230,8 тис. осіб - майже у 2 рази. Вдумаймося: сталося це лише за 10 років, хоч кількість українців мала б зрости за цей час бодай на 1 млн.!
Аналогічні процеси відбувалися і в Україні, особливо на Донбасі, де визначальним в етнополітиці були впродовж багатьох десятків років такі процеси: 1)депортація основи нації - українського селянства, особливо найактивнішої та найпродуктивнішої його частини, та тотальна "зачистка" всього селянства у спосіб голодомору; 2) відстрілювання - як усуціль "петлюрівської"- української інтелігенції (усього її, що є, як відомо, мізком нації, у 30-х роках було знищено 80%); 3) заселення спустошених голодом територій переселенцями з-за меж України, як правило, з Росії; 4) створення умов, за яких багато українців, котрі вижили, здійснювали самогвалтівну операцію над власною національною визначеністю, тобто самі виписувалися зі своєї національності й просилися в руських - у сподіванні, що це полегшить їхнє власне життя та життя їхніх дітей.
Немало фактів стосовно того, що діялося в Донбасі вже за перших десятиріч совєтської влади, наводить у книжці "Історія південно-східної України" ( К., 1996) Петро Лаврів. Ось що пише він про спустошення Донеччини внаслідок голодомору: "У лютому й березні 1933 року люди почали масово вмирати, а ті, що ще були живі, ледве тягли ноги. В селах не залишилося нічого живого - ні птиці, ні собак, ні кішок (...) Голодні їли своїх рідних, що померли раніше, їли й тих, яких одвозили на кладовище, бо їх майже не закопували. (...) У селі Шапарському Новопсковського району з 212 колгоспних дворів голодувало 190. Близько 500 осіб злягло. За січень і лютий померли 74 особи".
Це - типові факти для всієї підсовєтської України, однак їх варто тут згадати, адже де-де, а в Донбасі пам'ять про умертвлення більшовицьким режимом на цій території мільйонів людей майже відсутня. І зрозуміло, чому це вдалося: корінного місцевого населення на Донбасі залишилося мало. Натомість, згідно зі збереженою в архіві "Збірною відомостю про відправлення ешелонів на Україну станом на 28 грудня 1933 року", яку цитує П. Лаврів, лише з однієї Івановської області 44 ешелонами було перевезено на Донеччину 3572 господарства. Масово звозили туди люд (це називалося - "допрісєлєніє") і з інших областей Росії, найбільше з центральної, а також з Білорусії. У 1934 р. було "допрісєлєно" з Росії 240 тисяч сімей. "Траплялося, що квартиранти виганяли з хат власників", якщо останні дивом вціліли у часи голодомору. Як іронізує відомий правозахисник Василь Овсієнко, "плохих овець" - українців, які вижили, схрещували із завезеним з Росії агресивним, безбожним, "матоязичним насєлєнієм". Додаймо до цього сотні тисяч завербованих на Донбас (як з Росії, так і з України) вже у повоєнні роки, тисячі й тисячі надісланих сюди російських начальників різних рангів - і висновок про те, що цей край було заселено всередині минулого століття переважно новоприбулим народом, не буде перебільшенням. "Опинившись в російськомовному середовищі, - пише П. Лаврів, - (...) застрашена молодь забувала рідні звичаї, обряди, діалекти й поступово російщилася. (...) Вірні сталінці пропагували вищість російської мови й культури. Зі шкіл, бібліотек, клубів виганяли українську мову. Народ мовчав і радів, коли знижували ціни"...
Тобто як у воду дивився італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго, коли у 1933 р. доповідав послові Італії в Москві: "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а також і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням". Відоме й зізнання керівника Харківської ОГПУ, котрий тоді ж проговорився: внаслідок організованого для українців голоду "етнографічний матеріал буде змінено".
Як бачимо, "огепеушники", вірні слуги сталінської кліки, як і вона сама, чудово відали, що творили. Запаморочливі успіхи у зміні "етнографічного матеріалу" ілюструють цифри: якщо у 1926 р. українців на Донеччині було 64,1%, а росіян - 26, 1 %, то в 1939 р. питома вага українців знизилася на 5,1%, а росіян навпаки - зросла на 4,9 %. В подальші роки "ленінська національна політика" дала на Донеччині такі результати у співвідношенні українців та росіян: у 1959 р. - відповідно - 55,7% і 37,5% , у 1970-му - 53,1% і 40,7%, у 1979-му - 50,9 % і 43,2%, у 1989-му - 50,5% і 43,6%. Нині, як вже згадано, це співвідношення таке: 57% і 38% - цифри, що засвідчують розпочатий процес реанімування українства у сьогоденному Донбасі.
Те, наскільки більшовизм спустошив українськість цього краю, в тому числі й українськість немалої частини з отих нинішніх 57 відсотків наших одноплеменців, добре видно ще і з такої статистики: у 1920 році у Бахмутському повіті Донецької областінараховувалося українців 86,4%, а росіян - лише 4,9 %, в Слов'янському - відповідно 86,7 % і 7,5%, у Старобільському - 88,9 і 5,8 у Таганрозькому - 37,2 і 54,7, у Юзівському - 50,1 і 36,8, Луганському - 69,8 і 26,5 Дебальцевському - 32 і 59,5...
Промовиста, дійсно, статистика, втіхою у якій є, одначе, те, що остаточно вбити український Донбас імперський режим не встиг. Невипадково як уособлення української незнищенності та нескоримості Донбасу, його протесту проти російського комуно-шовінізму саме з глибин Донеччини й Луганщини зроджувалися найнепоступливіші борці за українську національну волю. Згадаймо: в атмосфері Донбасу зросли видатні правозахисники Василь Стус, Микола Руденко, Іван Світличний, Олекса Тихий - особистості, котрих Донбас загартував у горнилі моторошливої національної кривди, що випала на його долю. Тут сформувалися Григір Тютюнник та Іван Дзюба.
Зрештою, материк українськості східних областей
Loading...

 
 

Цікаве