WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

тих, у глибинах душ яких живе та бринить музикою українське слово, лише й чекаючи якихось ще спонук, якихось ще імпульсів, найперше, з боку держави. Чому, чому їх бракує?): "Я категорически за українську мову в Украине, и меня удивляет то, что в то время, когда все республики после развала СССР - а они все знали русский - все сразу же перешли на свои национальные языки, мы, да еще Белоруссия, законсервировали прежние порядки. И вот слышим сейчас от некоторых политиков, что для консолидации общества в Украине необходимо, мол, двуязычие. Но ведь это же чушь собачья. Консолидировать общество в Украине может только и только украинский язык, и притом, когда он станет языком и работы, и общественных мест, и быта, и просто улицы. Для достижения этого надо соответственно воспитывать молодежь и готовить молодые кадры. Но кто замечает какую-то работу в этом направлении?"
Або ось стверджує Віктор Бондаренко з Луганська: "Наші шовіністи назвали "родным языком" мову спілкування. Одначе яке вони мають право! Адже ось і я - у тутешньому середовищі я змушений спілкуватися по-російськи. Але якщо я - українець, то хіба російська є для мене рідною? Ніколи з цим не згоджуся".
Варто виділити з цього листа констатацію "у тутешньому середовищі я змушений спілкуватися по-російськи". Скільки ж їх є, людей у наших містах, котрі могли б цю фразу повторити! Не виправдовуймо, але й не ігноруймо існування різного роду психологічних гальм на шляху до публічного утвердження української людини в рідномовленні. Неабияка мужність - ось що часто необхідне для цього людині, яка живе в атмосфері відвертого чи маскованого українозневажництва.
Про різні психологічні чинники я вів мову у своїй книжці "Поклик дужого чину" (2004), до якої і відсилаю тих, кого цікавить даний аспект, наразі ж зацитую лист, який засвідчує, наскільки гнівно протестує частина російськомовних українців проти причислення їх політиканами-шовіністами до свого табору. Мовляв, російськомовні українці всє наши, мовляв, вони тільки й думають про російську як державну, мовляв, їх та етнічних росіян вже можна видавати за щось суцільне, одне.
Чи так це? Промовистий лист Григорія Полякова з м. Слов'янська: "Я, російськомовний українець, з обуренням сприймаю те, що, з погляду шовіністів, ми вже "всі готові", тобто якщо ти "русскоязычный", то вже не українець. Але ж я примусово російськомовний у своєму місті. Адже нема у ньому жодної української школи, з усіх динаміків звучить "Русское радио", вже й малята дитсадівського віку співають: "Убили негра, суки, замочили..."
Повторюється, як бачимо, думка з перед цим цитованого листа про фактично примусову російськомовність величезної кількості наших громадян в умовах того ж Донбасу.
Про це знову й знову пишуть мені люди.
Наприклад, Лілія Скиба з м. Луганська: "Пишет вам украинка, не знающая своего языка. Почему? Так меня воспитали. Но как хотелось бы, чтобы хоть внук, которому сейчас четыре года, возвратился к своему языку. Однако как сложно это сделать, ведь в городе нет ни одного украинского садика, да и украинскую детскую книжку или журнал попробуй найди. Похоже, что кому-то очень выгодно загнать всех, как и раньше, в одни ворота".
Або ось звіряється та аналізує М. Дувальчук з Донецька: "Я хоть и владею украинским, но не в такой мере, как русским. Поражаюсь, что у нас происходят экстремистские акции на защиту русского языка. И это в то время, когда из 176 школ Донецка украинских только несколько, когда открытые в некоторых школах Донецка украинские классы -только сплошное лицемерие, а не решение вопроса, когда во многих меньших городах области, где украинцы составляют до 90% населения, вообще нет ни одной украинской школы, когда известны случаи, что на почте или вообще не принимают телеграммы на государственном языке, или принуждают внизу приписывать: "Русским языком не владею"… Поражает цинизм экстремистов, но поражают и властные структуры. Они только и знают, что оправдываются, божатся, что не допустят "ущемления" прав русскоязычных. Тогда кто же выступит в защиту грубо попранных прав украинского населения, многие миллионы которого лишены условий для своего национального возрождения?"
Таке зболене звертання цього мого дописувача звернене, звичайно, і до владних структур, і до широкої української громадськості.
Гадаю, що висновок з усього, що я цитую, очевидний: висловлювана часто думка, нібито з точки зору перспектив української мови ситуація у Донбасі безнадійна, не має під собою повноти підстав. Просто - це край (у духовно-культурному, отже, й мовному плані) занедбаніший, ніж інші. Тож і специфіка його, найперше, полягає в тому, що для здійснення у ньому "ресиміляції", тобто зліквідування наслідків асиміляції, потрібно значно більше праці й наполегливості, ніж на інших теренах держави.
На перший план мусить вийти потужна просвітницька праця. Людям треба широко роз'яснювати, що повертати своє - мову, звичаї, пройматися повагою до них - це не тільки моральний обов'язок, а й природна необхідність. Як пише соціолог О. Стрілецький, "багато чого потрібно заново тренувати в детренованих душах", пробуджуючи в них "здатність відчувати й розуміти, що соромно не тільки вийти голим на люди". Не поділяючи скепсису стосовно "ресиміляції", він нагадує вельми повчальний приклад євреїв: хоча вони й були мовно асимільовані практично на 100%, "у них скрізь і завжди були люди, які знали й берегли свою мову, а всі інші, хоч і не знали, сприймали її як святиню. Жоден єврей не сказав би про неї "жлобскій язик", як говорять наші жлоби про українську мову". Виховання найбільшої шанобливості у ставленні до своєї родової мови, навіть за обставин, коли вона зденаціоналізованим індивідуумом ще не засвоєна,- це і є першочергова умова відродження українського слова на Донбасі.
Але для належного функціонування нашої мови в цьому краї, як і у цілому в Україні, потрібні зміни у мовній політиці країни. Має вона здійснюватися, звичайно, без кампаній штучної, позверхньої українізації, без примусів, на засадах тактовності, педагогічності, одначе, хай і поволі, напластовані упродовж десятиріч мовні аберації належить виправити. Лише б оте "поволі" таки просвічувалося кожному помітним поступом в оздоровленні донбасівської мовної ситуації.
Інакше... Втім, на тему "інакше" ще раз процитую Василя Сенчила з Горлівки: "Маємо ми нині останній шанс для порятунку української нації. Не скористаємося з нього, опинимося раптом у якомусь "союзі" - і будемо винищені доноги. А історики колись напишуть, що жив колись у центрі Європи великий народ - український, засновник чи спадкоємець трипільської культури, але був він занадто довірливим, шляхетним, тому й був асимільований тими, хто давно хотів (і хоче) бачити Україну без українців. Невже ми, українці, хочемо такого ганебного кінця для власного народу?"
Гадаю, у тому і призначення подібних запитань, що вони мобілізують націю, кличуть до відчуття її великої, але ще не виявленої, як слід, багатомільйонної соборної сили, яка реально пульсує на величезних просторах країни від Ужгорода до Луганська і від Ялти до Чернігова. Наш Донбас - частина цієї сили, що її ми покликані берегти і зміцнювати.
Loading...

 
 

Цікаве