WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

прислуховуванні до подібних осмикувань, навпаки, все можна втратити - і темп, і шанс. Та й загалом, як не згадувати у цьому зв'язку Шевченкове: "Не дуріте самих себе..." Справді, не дуріте, адже з якого боку не підходь, донбасівська проблема лише тому надто гіперболізована, що надто заполітизована.
У тому, що це так, переконують і листи моїх дописувачів з Донбасу, до яких знову звернуся. Потверджують вони те, що нагнітання українозневажницьких, шовіністичних тенденцій у цьому краї, то великий головний біль не тільки тих українців, які зберегли свою мову, а й частини зросійщених українців та частини чесних, відкритих душею до України етнічних росіян, що живуть у цьому краї.
Ось написав Євген Тихомиров з Донецька: "І я , і мої батьки - корінні росіяни, але я поділяю ваш біль за українську мову і вважаю, що її ганьблять і не шанують несправедливо, що це велика несправедливість до людей будь-якої національності, в тому числі і до російської. Таке несправедливе ставлення до української мови я розцінюю як образливе і для росіян, адже не можна любити і поважати свою мову, не поважаючи іншу. Як я переконаний, українська мова - це одна зі складових частин Незалежності України, тому втрата мови - це втрата і цієї Незалежності, яку правдами й неправдами намагалися продати північному сусіду деякі верховні керівники країни. Вибачте за можливі помилки, за не дуже досконалу українську мову, бо її я тільки зараз опановую. І ще додам: я точно знаю, що моя російська мова - велика і красива, але мені незрозуміло, що чомусь одну красу і бруд інтенсивно використовують, а другу красу без бруду (бо спробуйте знайти бруд, тобто матючні слова в українській!) знищують, причому красу, яка народилася і розвинулася на своїй рідній землі".
Виділю з цього листа ту думку, що образливе, зневажливе ставлення до українського слова - це водночас образа та зневага й самих же росіян, адже (ще раз варто повторити просту, але глибоку думку Є. Тихомирова) "не можна любити і поважати свою мову, не поважаючи інших".
На жаль, масового розуміння цієї істини, як-от і в Донбасівському краї, не спостерігається. Можливо, тому, що внаслідок неймовірних зусиль політиканів-шовіністів утвердити тут свого роду "Малую Россию" ( а результат цього - затьмарення свідомості, зомбування людей), бракує тут ширшого розуміння й інших дотичних до цього речей, про які пише мені шахтар з м. Єнакієва Аркадій Олексійчук (ну, тяжко втриматись, щоб не підкреслити: це - з того міста, де і ріс, і всі добре знаємо, як саме діяв у молодості, відомий висуванець у президенти на останніх виборах): "Разом з вугіллям з горизонту 3500 метрів, де я працюю, я вирішив видати вам на-гора і ось таке зі своїх думок. Як відомо, в Донбасі майже скрізь звучить тільки російська мова, хоча українців тут проживає не менше, а то й більше, ніж росіян. Але не можна не звернути уваги: українці не обурюються. Протестують якраз "говорящие" по-російськи з приводу намагань поширити у нас сферу української мови. Чому ця нетерпимість? І це у той час, як силою українську мову ніхто не нав'язує. Я ж думаю, що і не треба ніякої тут сили, але от створити умови, щоб кожний в Україні сам став поважати українську мову і намагався її опанувати, це потрібно. І не така вже це й важка справа, аби тільки влада цього забажала. А ще нам треба пам'ятати не тільки про переслідування української мови, а й про те, що тисячі українців зробили значний внесок у розвиток російської культури. Один Гоголь чого вартий! Тому тепер, коли йде не "українізація" (це - звичайний ярлик), а відродження української мови і культури, росіяни як браття і повинні б у цьому допомогти українцям, самі включившись у розвиток української культури та мови. Це було б і справедливо, і, дійсно, по-братерськи. І ніяких на це коштів не потрібно. Тільки бажання і добропорядність. А може,громадянська мужність. Невже це не зрозуміло розумним? Чому такі прості істини декому треба втовкмачувати?"
Ну, дійсно, підтримаю я цього свого дописувача, - "чому"? І особливо стосується це "чому?", може, й не так росіян, як позиції частини українців, тих, котрі зросійщившись свого часу та боронячи цю свою перероджену якість, наганяють собі затятої агресивності у ставленні до відродження української мови та культури. Як не сказати: вільна воля кожному бути тим, ким він хоче, як воля кожному і розмовляти такою мовою, якою хоче, а все ж з думкою як не про самого себе, так про своїх дітей і внуків, дуже корисно, гадаю, кожному українцеві, котрий, не дай, Боже, витравлює із себе свою родову мову сьогодні, пройнятися ось цим листом росіянки з Луганська Валентини Федоренко: "Шановний ведучий! Звертаюсь таким чином тому, що не знаю, як вас по батькові, а лише на ім'я - незручно, бо застосовувати слово "пан" мені щось у душі заважає. Може, тому, що я - росіянка, і це слово підсвідомо сприймається в негативному сенсі.
Та мова зараз не про це. Слухаючи ваші радіопередачі, відчуваю здивування на межі з обуренням стосовно українців за походженням, за місцем мешкання, які чинять такий шалений опір поверненню до рідної мови, що нею розмовляли їхні предки, та й вони самі, яку вивчали в школі і від якої так легко здатні відмовитись. Чи вони не розуміють, що цим вони добровільно потверджують свою розумову слабкість, недорозвиненість? Чи вже зовсім втратили самоповагу? Чому б їм, таким "багатостраждальцям", не замислитися над тим, що ані прибалтійці, ані кавказці, ані народи Середньої Азії, яких теж не обминула русифікація, не відмовились і ніколи не відмовлялись від своєї мови? Навпаки, вони і її зберегли, і російською оволоділи, і українською теж, кому довелось жити в Україні. То що ж це - усі ці народи настільки розумніші від нас, росіян та українців? Та ж напружте "м'язи" свого мозку, українці-відступники! У вашого земляка, киянина, Віталія Іващенка є такі рядки:
Ви такого ще в світі не бачили:
Рідну мову сприймають в штики.
Люду хочеться бути безбатченком -
Ваше право, пани байстрюки.
Влучно сказано. Але, на жаль, отой люд, скоріш за все, ніколи не читав не тільки Іващенка, а й Т. Шевченка. Перекотиполе, бур'ян… Пробачте мої помилки, бо я з лав не дуже освічених (середня освіта, на жаль), але намагаюсь засвоїти чудову українську мову самотужки у свої 62 роки. Мій доземний уклін вам. З повагою Валентина Михайлівна".
Ну, може, й справді, змусить когось з українців, котрі сповнилися зневаги до своєї родової мови, ось цей лист не якоїсь свідомої українки, а свідомої та чесної росіянки таки замислитися, як мовив колись один мій колега-професор, напружити свою сіру речовину.
Втім, я не маю сумнівів стосовно того, що ця моя кореспондентка з Луганська далека від того, аби, як кажуть, стригти усіх зросійщених українців під один гребінець.
Те, наскільки це було б несправедливо, увиразнюють листи, що їх я одержую і від самих цих зросійщених. Я наперед скажу, що вбачаю у авторах цих листів, як і в тих, хто з ними солідаризується, відданих патріотів України, її обстоювачів як сильної європейської держави. Гадаю, зміст листів увиразнює цю мою переконаність.
Ось пише Микола Солошенко з м. Попасна Луганської області (нарочито зацитую мовою оригіналу, зайвий раз привертаючи увагу до того, що з-поміж зросійщених українців є немалий відсоток
Loading...

 
 

Цікаве