WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

розчарування прокотився залою тільки один раз, коли у зв'язку з питанням про Євробачення я висловився не на користь Ані Лорак, а гурту "Гринджоли". Ну, розійшлися у смаках...
На доказ того, що тепле прийняття у цьому університеті не було ректорською "інсценівкою", а містило щирість у ставленні молоді до моєї проблематики, наведу й лист юнака (також ще студентського віку - 23 роки) Романа Шкільнюка з Маріуполя, який зізнається (зрозуміло, що від подібних випадків я маю неабияку втіху), що пробудження в ньому українця відбулося внаслідок моїх радіопередач. Як пише він, "з тих пір, як я почав слухати вашу програму, я сповнився національної свідомості, хоч ще років із п'ять тому я навіть був образився, коли батьки сказали мені, що я- українець". Тепер же цей юнак зовсім по-іншому розуміє, що таке національна честь, хоча найважливіше, задля чого я і згадую його лист, те, що він боронить у ньому і взагалі честь люду свого краю. Ось, згадує він, як "якась філологиня на телебаченні у безнадійному плані говорила про Донбас - мовляв, уже тут все асимільоване, лишився суржик, люди тут - ні те ні се. Болісно мені було це чути, і хоча у чомусь я визнавав за нею рацію, але... Але я ніколи не погоджусь зі зневажливим ставленням до донеччан, маріупольців та ін. Бо коли хтось вважає, що нас як українців вже тут не існує, то тоді мені хочеться не українською мовою розмовляти, а крити таких "знавців" російським матом, адже я відчуваю глибоку образу за свій край. Тому я прошу вас: продовжуйте свою важливу та самовіддану справу на радіо, яка мене захоплює і є якраз тим, що сьогодні треба українцям, тільки ж частіше кажіть - мені, нам, усій країні, усім, будь ласка, що на Донеччині живуть ті ж самі люди , а не суцільні "ренегати", ті ж українці, і ще й те кажіть, що їх тут багато. Просто - вони тут загублені, вони більше, ніж десь, пригнічені тут російськими імперіалістами та нашими перевертнями. Тобто - ми не виродки, не бидло, не "москалі", і то нерозумно тільки докоряти нам, тільки шпигати, адже найбільша наша провина лише в тому, що нам менше пощастило. Не треба згущувати фарби - краще допоможіть".
"Краще допоможіть..." Коли будеш, українська владо, спиратися у Донбасі найперше на ось таких, світлих розумом та мужніх позицією, громадян, як Роман Шкільнюк з Маріуполя?
Або на таких, як Станіслав Тищенко з Донецька, який у своєму листі (був надрукований у газеті "Слово", 2003, №4) каже про себе, що він - "так званий російськомовний українець донбасівського ґатунку", хоч його батько - козак із Запорізького краю. Зазнавши розкуркулення та тікаючи від голоду, його рідні приблудилися, зрештою, до Краматорська і, зрозуміло, зазнали зросійщення. Автор листа розповідає, скільки зусиль докладав він для зліквідування акценту у своїй російській мові, пробившись до нормального розуміння стану речей тільки в зрілі роки. Чудово знаючи та відчуваючи Донбас, з яким запалом пише С. Тищенко про його живу українську душу! І як гнівно звинувачує високопосадовців та інших київських політиків, які зрідка навідуються у Донбас, у тому, що розуміння цього краю у них відсутнє, бо ж уявляється він їм як вже остаточно утверджений російський анклав, мало не як вже інша країна, у якій єдино доречна мова - російська. Але ось як звертається до них цей донеччанин: "Шановні панове, високоповажні чиновники від політики. Коли ви їдете в Донбас, то думайте не про російськомовне його середовище, а думайте про українців у Донбасі. Як їм тут живеться? Як їм доводиться дихати під гнітом так званого "Русского движения Украины," і різних там "Славянских союзов", Корнілових, що на дух не переносять України і всього українського". І далі: "Отямтеся, Донбас - не той, який ви бачите зі своїх київських висот. Я вам Донбас відкриваю зсередини. Подивіться на нього очима українця. І не треба плакати, що тут 51 відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять Україну. До речі, більшість із них сидить у кабінетах і вам нашіптує про двомовність та інші безглузді речі. Ви тут людей послухайте. Я 35 років у журналістиці, я 35 років їх слухаю. А нетих, що по кабінетах засідають. Тому відповідально кажу, бо знаю Донбас зсередини, а не "згори".
Варто запам'ятати ці, хай, може, й надто емоційно вимовлені, але влучні слова: "Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять Україну"... Мається на увазі, зрозуміло, не мова спілкування, а те, що Донбас чудово усвідомлює себе невід'ємною частиною України та готовий ділити лише разом з нею весь свій подальший історичний шлях.
А в цілому ж, і на прикладі цього листа, й згаданої зустрічі, як не закликати: владо, політики, кажімо, звичайно, про специфіку Донбасу, як і про складність суспільних процесів, що в ньому відбуваються, а все ж - не перебільшуймо, не наганяймо зайвих пострахів, буцімто цей край ледь не посполито стоїть і проти України, і проти української культури. Та ні, так вважають ті, по-перше, хто не знає або не відчуває дійсного стану справ, а по-друге - політикани, політичні спекулянти, запевнення яких ми часто сприймаємо на віру. Ось і вже згадана донеччанка Катерина Попенко свідчить: "Це не простому люду українська мова стоїть поперек горла, а нашій численній чиновницькій ораві, яка дихає ненавистю до України. Та не треба валити все гамузом і на росіян, відділяючи порядних від шовіністів. Останні всі, як правило, в начальстві, але прості росіяни, з якими моя сім'я спілкується, не заперечують, що державною повинна бути українська і, хоч її не знають, не бояться, якщо відчують необхідність її вивчити".
Загалом же, що стосується найширшого донецького загалу, мабуть, найточніше буде сказати так: він вичікує, чекає. Чого саме? Звичайно, що найперше - поліпшення матеріально-фінансової якості свого життя, але не тільки. Чекає він, я переконаний у цьому, також більшої волі та рішучості з боку української влади зміцнювати на донбасівських теренах українську державність та українську культуру. Усі розуміємо, наскільки розважливо, педагогічно належить це робити, але ж братися за цю роботу, нарешті, треба. Адже ще і ще раз стверджую, що, попри нищення під корінь, українська душа Донбасу жива, й держава мусить допомогти їй вирватися на волю.
Хіба ж не це прагнення і світилося в очах отих хлопців і дівчат з Університету управління, з якими я зустрічався! Ґрунт, як мовиться, готовий, але де сіяч-держава?
На жаль, поки що спостерігаємо в Донбасі скоріше - самосів. Тобто якщо там і пробуджується у частини люду українська національна свідомість, якщо й зростає, хай і вельми кволо, потяг до національного самопізнання, то відбувається це переважно самопливом, без належної не те що участі держави, а й бодай заохоти з її боку.
Особисто я припускаю, що для декого з чільних посадовців України, в тому числі у стольному Києві, ці вже звичні для нас страхання Донбасом якоюсь мірою навіть корисні, вигідні. Для кого саме? Для тих, хто просто не бажає будівництва в Україні національної держави українського народу. Мовляв, ви цього хочете, а Донбас, а Крим, а Миколаїв, а Одеса? Тобто покивування на Донбас використовується як спосіб осмикування послідовних, "нетерплячих". Я ж думаю, що в непомірно затяжному

 
 

Цікаве

Загрузка...