WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат

Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині) - Реферат


Реферат на тему:
Жива душа Донбасівського краю (ґрунтовний аналіз мовної ситуації на Донеччині)
Так, мушу доводити, принаймні для декого із українських патріотів, що ця душа не тільки жива, а й українська, і нехай хоч почасти допоможе мені глибше збагнути цей край, що був у часі Помаранчевої революції майже всуціль синьо-білим, та, дійсно, помічна обставина, що в роки своєї юності, закінчуючи Харківський хіміко-механічний технікум, я саме в Донецьку відбув чотиримісячну виробничу практику.
Моє тобі вітання, Смолянко - околице Донецька, де і понині діє завод хімічних реактивів, в одному з цехів якого я практикувався.
Не раз наїздив я до Донецька і в подальші роки, а з донбасівською частиною Луганщини поріднився ще й з тієї причини, що за тамтешнього юнака Володю Коновала, котрий виявився онуком одного з улюблених учнів мого улюбленого Бориса Грінченка (йому я присвятив кандидатську дисертацію та дві свої книжки), вийшла заміж моя сестра Рая. Знайомий я, отже, з десятками простих людей із цього краю, багато разів бував у їхньому товаристві.
Відтак маю всі підстави вважати, що моє уявлення про Донбас та його люд - таки трохи ширше, аніж те, яке могло б скластися у разі, якби я уявляв його лише за матеріалами ЗМІ та ще з висоти нинішньої своєї професорської посади. Та ні, ще тоді, юнаком-практикантом, я просив-переконував молодого робітника білоруса, з яким жив у робітничому гуртожитку, аби він говорив до мене своєю білоруською мовою, у красу якої я і понині закоханий; ще тоді ж таки вражався з російсько-українського суржика, яким розмовляла більшість робітничого середовища, у яке потрапив; ще тоді люто сперечався зі слюсарем Андрієм з приводу творчості Павла Тичини, яку він в'їдливо висміював.
Ще з тих років добре поінформований і стосовно того, що являє собою донбасівське середовище за своїм походженням. Є в ньому, як мовлять, з усіх світів - з Росії, Білорусі і т. д., але рішуче переважають, звичайно, українці, і то, головним чином, колишні селюки з наддніпрянської або західної України. Завербовані - таке слово про багатьох з них запам'ятав я ще в дитинстві, і саме так вони і самі себе називали. Раз-по-раз чув я у своїх хлоп'яцьких роках у селі Сокиринцях на Чернігівщині: "Солов'їшин Микола по вербовці на Донбас поїхав", або: "А чули? - Гуркальшина Маруся на Донбас завербувалась".
Дивною незвичністю, навіть якоюсь загадковістю бентежили мене ці слова, найвіддаленіше асоціюючись - з чим би хто подумав? - з, певно, найбільшою цінністю мого дитинства - грушею вербовкою, яка росла у нас на городі та радувала мене і сестру Раю своїми нещедрими, але тим дорожчими плодами. Так зачаєно-хвилююче було рано-вранці бігти по росяному картоплинні й вишуковувати, скільки тих груш за ніч нападало. Або, залізши на дерево та зручно вмостившись на гіляці, споглядати з нього "за частоколом зелений гімн"...
Ця асоціація з грушею вербовкою стала у мене ще сильнішою, відколи од згаданої Марусі на адресу нашої сусідки в Сокиринцях зрідка почали надходити посилки. Стара Гуркальша іноді частувала мене наявними в тих посилках вербувальницькими трофеями, як-от - це найбільше запам'ятав - грудочками рафінаду.
Гай-гай, масово завербовувані в тих роках, завербовувані і примусово, і добровільно, Марусі та Івани, Ганни та Миколи, Катерини та Андрії з усієї-усієї України! Знаю, що немало хто з вас, хто ще топче на цьому світі ряст, час від часу по радіо мене чує (бачу це зі своєї пошти), і я також знаю, що на цікаве для мене запитання про те, як же вам довелося приживатися на Донбасі, так уже і не повернувшись у рідні краї, більшість із вас відповіла б хіба що так: не приживалися, а мусили приживатися, бо який інший мали вихід? Вертатися у колгоспи, де на трудодень не платили ні копійки? Отже, мовив Б. Грінченко, пошахтьорилися...
Звичайно, що пошахтьорилися і в мові спілкування. Прощай, чиста, як струмочок, колишня подільська або поліська говірко! Прощай! - адже тут Донбас, тут пролетаріат, тут немало і з Тамбова, і з Рязані, тож, ясна річ, що належить підпорядковуватися їхній мові...
Так у вустах завербованих-пошахтьорюваних мова почала замінюватися суржиком, а вже в їхніх дітей та внуків, тих, котрі становлять більшість сьогоденного українського населення Донбасу, суржик цей помітно втратив свою концентрацію та наблизився до російської мови. Тепер багато хто з колишніх завербованих і переважна більшість їхніх нащадків, не заперечуючи свого українського походження, зараховують себе до русскоязичного насєлєнія...
І знову - як мені не вигукнути: агей, донбасівські русскоязичниє українці! Таж русскоязичними здебільшого ставали ви буквально упродовж років моїх дитинства й молодості. Ну, ще недавно, майже на моїх очах. То що - невже це назавжди? Вже й повороту назад не може бути? З мовною перверзією належить миритися?
Неважко поставити ці запитання, хоча відповідати на них кожен має виключно індивідуально. І зрозуміло, що того, хто вже нізащо не схоче повертатися до своєї мовної природи, ні гвалтувати, ні підганяти до цього не треба. Був мовно одним - став мовно іншим; мав власну природу - набув подобизни природи іншої; був українцем - розчинився в русскоязичном насєлєнії... Живи собі, тим більше, що, як мовиться, свято і без тебе зробиться...
От тільки багато чого до найпекучішого болю жаль. Жаль українськості - у мові, пісні, звичаях, обрядах, уподобаннях, традиціях, українськості отих не сотень тисяч, а мільйонів українців, яких імперсько-більшовицька недоля вирвала з віками бережених їхніми предками рідних місць, закинувши як не на той же Донбас, так у Сибір, Казахстан, на Далекий Схід. А ще вважають, що епоха великого переселення народів була колись, давним-давно. Ой ні! Як для нашого українського народу, то й зовсім недавно. Хто в часи війни виїхав загалом за межі есесесеру, хто після неї розсипався по всьому цьому есесесеру... І заманювали, і ганяли, й тасували, й перетасовували, і в результаті - по світу нас, українців, ставало все більше й більше, а України в Україні - все менше й менше. І так, власне, до наших днів.
Менша, звичайно, на наших очах і України донбасівської. Ось у часі недавньої поїздки на Донбас у черговий раз завітав я у с. Олексіївка біля Алчевська, де колись учителював уже згаданий Борис Грінченко (я не втрачаю надії, що колись тут-таки з'явиться меморіальний комплекс на честь цього великого діяча нашої культури та родини Алчевських, про що я вже кілька років клопочуся), і з приємністю згадую, як надовго зупинився побесідувати зі старенькою Тетяною Поздняковою (Андреєвою у заміжжі), котра на лавці біля свого двору грілася на весняному сонечку. Жінці цій вже 97 років, живе вона в Олексіївці все своє життя, і ви лише послухали б, яка багата, соковита українська мова в її устах, мова, що збережена нею від дитячих літ. Слухаєш цю чисту мову, підфарбовану діалектизмами (ходю, просю), - і думаєш: ще ж не так давно саме такою незіпсованою мовою і говорив увесь сільськийДонбас. Ніс її, звичайно, й у місто, але в молосі поязичення хутко-хутко її втрачав.
Ось і син Тетяни Позднякової Анатолій. Вийшов він з двору, заговорив - і який контраст: його мова і мова його матері! Власне, вже й не мова - суржик. Наслідок пошахтьорення. Потворний продукт запущеної на повний хід велетенської

 
 

Цікаве

Загрузка...