WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми - Реферат

Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми - Реферат

етнічної території є Український щит Східноєвропейської платформи. Ґенеза жодного іншого слов'яномовного народу не відбувалася на теренах з виступами докембрійського кристалічного фундаменту. Формувався український народ в умовах широколистянолісових(східноєвропейських та північних центральноєвропейських) і лісостепових (східноєвропейських) переважно рівнинних ландшафтів, меншою мірою - складчастих флішових гірських та горбистих передгірських Альпійського поясу. Ці природні умови притаманні для всієї північно-західної половини сучасної української державної території. Такі ландшафти поширені на захід від сучасної державної території України до центральних районів Німеччини (там вони вологіші за українські), на схід - до Уральських гір (там вони посушливіші за українські). На північ від сучасної української державної території ці ландшафти охоплюють район Підляшшя у Польщі, усю південну частину Білорусі (так зване Білоруське Полісся), Стародубщину й суміжні райони Брянської області Росії, на південь - майже всю Молдову та північно-східну частину Румунії.
Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і районна спеціалізація українського господарства зумовлені, насамперед, природним середовищем. Українська природа і безпосередньо, і опосередковано (через прямий вплив на спосіб буття) діяла на формування української духовності. Українське географічне середовище є і матеріальною основою буття українського народу, і важливою, невід'ємною частиною української етнічної свідомості, й усього духовного набутку українців. Воно є одночасно і одним із джерел творення унікальної української етнічності, і важливим засобом її відтворення.
Раніше вплив довкілля на етнічні риси українців був сильніший, ніж тепер. В останні століття діяння людини на українське географічне середовище зробився всеосяжним, докорінно перетворюючим і, на жаль, досить часто руйнівним. Загальна забрудненість українського навколишнього середовища у 2-й пол. ХХ ст. багатократно перевершила сумарні прийнятні для життя людини величини (розрахункові). Надзвичайно забруднені ділянки та зони екологічних катастроф становлять досить велику частку української етнічної території: район Чорнобильської АЕС, район Сторожинця-Чернівців-Городенки, приблизно половина всієї чорноморсько-азовської прибережної смуги, район Кривбасу-Дніпропетровська-Запоріжжя, район Донбасу тощо. Сьогодні довкілля в Україні є надто вразливим і потребує дбайливого й розумного ставлення, раціонального використання природних ресурсів.
Українське природне середовище віддавна сприймалося українцями як важлива невід'ємна складова рідного краю - Руси-України. Мешканець часів Володимира писав на межі ХІІ-ХІІІ ст. про свою Батьківщину так: "О незрівнянна руська земле, якою тільки красою, багатством ти не наділена: багатьма озерами прозорими, ріками і джерелами, горами крутими, пагорбами високими, дібровами пишними, полями зеленими, звіриною різною, птицею незліченною, містами великими, селами дивними...". Рідний край і надалі усвідомлювався українцями як сукупність притаманних йому природних і створених людьми рис.
Землі, заселені українцями, мають сприятливі для інтенсивного сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови та великі й різноманітні мінерально-сировинні ресурси для промисловості. Ця обставина не раз розпалювала загарбницькі апетити чужинців, приваблювала соціально паразитуючі спільноти. Поляки називали українські терени раєм світу польського, євреї - другою обітованою землею, росіяни непідробно захоплювалися природними і рукотворними скарбами України, стратегічну важливість українських земель відзначали німці.
Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися залежно від конкретних історичних обставин. У лісостеповій і степовій смугах України етнічно українська людність під тиском кочовиків не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася. Степові чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у ХVІІІ-ХІХ ст.
У ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-західну частину сучасної Польщі.
У період визвольних змагань 1917-1920 рр. українці прагнули об'єднати всі українські землі в одній самостійній українській державі. Але спочатку більшість української етнічної території, а згодом (під час Другої світової війни) майже вся вона відійшла до СССР. У 1920-х рр. українці намагалися розширити кордони УССР на всю українську етнічну територію, яка була на той час у межах СССР. За підрахунками С. Рудницького, територія, щодо приналежності якої етнічним українцям не було сумнівів, становила на початку 1920-х р. 905 тис. км? і мала 51 млн. 249 тис. мешканців (з яких близько 71,3 % становили етнічні українці).
До неї прилягали суцільні українські землі з неусталеними і остаточно невизначеними межами. Разом з безсумнівно українською етнічною територією ці землі утворювали "максимальну територію України". До неї С. Рудницький зараховував землі донців-низовців, українські частини Астраханщини та Терщини (де етнічні межі ще не були усталеними, а чисельне співвідношення між українцями та іншими народами мало тенденцію змінюватися на користь українців, де незаперечних даних, які дозволяли б визначити етнічну приналежність мешканців поселень і провести етнічну межу, не було). Окрім цього, С. Рудницький цілком слушно вважав несправедливим віддавати всю перехідну етнографічну зону між білорущиною та українщиною одній із сторін. "Південна половина переходової полоси повинна бути причислювана до української території приблизно по лінію Білосток, Свислоч, Ружани, Доманове, річка Щара аж до східної межі Городненської губернії." Максимальна українська територія, за оцінкою С. Рудницького, мала простір 1 млн. 56 тис. кв.км та 53 млн. 906 тис. мешканців (з яких близько 71,7 % становили українці).
Результати наступних переписів населення, які відбулися на українській етнічній території, незважаючи на наявність викривлень етногеографічної ситуації, дозволили науковцям уточнити її мету. Це уточнення певною мірою відображало і головні тенденції пересування етнічних меж. За підрахунками В. Кубійовича українські етнографічні землі у 1933 р. розкидалися на площі 932,1 тис. кв.км. З них 728,5 тис. кв.км. припадало на суцільну українську етнічну територію, а решта простору - 203,6 тис. кв.км - була мішаною українською етнічною
Loading...

 
 

Цікаве