WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Етногенеза українців за "Влес-книгою" - Реферат

Етногенеза українців за "Влес-книгою" - Реферат


Реферат на тему:
Етногенеза українців за "Влес-книгою"
"Влес-книга" настільки ємна, глибока й багатоаспектна давньоукраїнська пам'ятка, що вивчати її треба комплексно, залучаючи найрізноманітніших фахівців: мовознавців, істориків, археологів, палеографів, етнографів, релігієзнавців, фольклористів, навіть астрономів. Чимале і вдячне тут поле й для індологів та іраністів, бо "Влес-книга" містить низку термінів, імен і назв безсумнівної індоіранської прив'язки. Це терміни сварґа, брахмани, дасунь, мариці (інд. марути), тривіди (триведи), чурси (чархи), назви Пандеб (Пенджаб), Індський край та Індикиїв, боги Індра, Дієс (Дьяус), Твастир (Тваштар), Яма, Вишень і Кришень, в яких неважко впізнати Вішну та Крішну. А ще Влес-Велес (інд. Вріш), на честь якого названа пам'ятка, та Сур'я-Сонце, з яким у пам'ятці пов'язане дієслово суритися і приготування хмільного напою - давньоукраїнської суриці (ведійська сура). Перед далеким походом наші предки принесли в жертву білого коня й рушили з Пандебу-Пенджабу до Карпат. А це не що інше як іще ведійський обряд ашвамедга, жертвоприносин коня, що його археологи незаперечно засвідчують в Україні. В цьому терміні санскритське medha відповідає староукраїнському мзда.
Тільки індолог чи іраніст може належно пояснити або суттєво уточнити, що воно за загадкове слово чурси в цій пам'ятці. Дослідники "Влес-книги" здогадно тлумачать його як "зрошувальні канали". Насправді ж це чигирі-колодязі, по-індійському чархи, які й досі в ужитку в Пенджабі - Пандебі "Влес-книги". Цей водопідйомний пристрій описує ще "Ріґведа": до мотузки прив'язується кілька глеків, з допомогою колеса вони опускаються в колодязь, зачерпують воду, підіймаються, виливають воду в зрошувальні канави й опускаються знову. Цей пристрій у "Ріґведі" називається ґхатічакра, де ґхаті - "глек", а чакра - "коло, колесо" (іран. чахра, грец. киклос і латин. циклос). Тобто "колесо з глеками", що водночас означає і "колодязь". Як бачимо, і українське колодязь містить коло, тобто слово колодязь сходить до значення витягати при допомозі колеса, а первісна форма його - колотяг. Від колодязь утворено низку українських назв, серед них і Колодяжне на Волині, пов'язане із безсмертним ім'ям Лесі Українки, родоначальниці української індології (разом з Іваном Франком). Ще наприкінці ХІХ ст. гімни "Ріґведи", які вона любила і в яких є прообраз її Мавки, вперше зазвучали українською саме в її перекладах.
Санскр. чакра лише на індійському ґрунті має різновиди чахар, чахр, чарах, чарх, чорх, чурх, звідки й чурси в множині. У пенджабців це - чухир, українське чигир, яке, вважається, прийшло до нас через іранське посередництво. У пенджабців побутує ім'я Чухир, а в українців - прізвище Чигир. Ґуру Нанак, засновник релігії сікхизму в пенджабців, народився біля міста Чухиркан (кан "місто"), назва якого тотожна назві Чигирин. У войовничих сікхів-ніханґів - індійських козаків і сьогодні, вже як елемент бойового вишколу, існує бойовий диск із зазубреними, гострими краями - теж чухир. Це давня чакра-диск, божественна зброя богів Вішну й Крішни, оспівана в "Махабгараті", якою вони не раз карали своїх ворогів і з якою обох зображають давні скульптури. Саме на честь цієї зброї, а не на честь колодязя-чигиря, пенджабці й давали хлопчикам ім'я Чухир - "Чакра", "Бойовий диск". Це передбачало, що з дитини виросте хоробрий і вправний воїн, а водночас мовби прилучало її до верховного сонячного божества Вішну - Всевишнього і його земного втілення Крішни, які нібито брали її під свій захист та опіку. А про обох божеств добре знає "Влес-книга". Очевидно, що такого ж походження і українське прізвище Чигир.
Ще один приклад: загадковий персонаж Обідоносиця у "Влес-книзі", який дослідники пов'язують із Дівою-Обидою "Слова о полку Ігоревім", де Обида начебто - персоніфікована Невдача, або Лебідь - птах смутку, обиди, кривди, який протистоїть орлам чи соколам - птахам світлих верховних богів. Насправді ж усе і простіше, і глибинніше водночас: в основі цього імені-епітету лежить індійське apida - "корона", "вінець". Тож Обідоносиця насправді - це Апідоносиця, але з українським оканням - Опідоносиця. Тобто Корононосиця, Вінценосна. Це один із епітетів богині Діви-Артеміди, яка була Покровителькою, Захисницею і Матір'ю Херсонесу Таврійського, літописного Корсуня, нинішнього Севастополя, звідки в Х ст. великий київський князь Володимир приніс до Києва християнство. Херсонеська богиня-воїтелька Діва, особливо в сутужні для міста часи, коли його облягали вороги, виступала захисницею міста й покровителькою воїнів. Тоді вона зображалася в так званій баштовій короні, що обрисами своїми нагадувала зубчасті фортечні мури. Така сама захисниця і покровителька була і в Києві, в язичницькому пантеоні Володимира. Це Мокоша, функціями і назвою тотожна індійській Махеші, ім'я якої означає "Велика богиня". Мокоша-Махеші - інше ім'я Деві-Діви-Артеміди, в індійській міфології це одне з імен дружини Шіви-Вріши-Влеса. Поклоніння їй під всіма цими іменами рясно відбилося в численних "дівочих" та "дівиних" назвах по всій Україні. А після прийняття християнства вона прибрала іпостасей різних богородиць.
Наявність у "Влес-книзі" слова тривіди (санскр. triveda) - "три веди" має виняткове значення, насамперед, тому, що недвозначно засвідчує: давні українці знали веди. Водночас цей термін - і своєрідний часовий індикатор, бо засвідчує й інше: "Влес-книга" знає і пише про часи, коли термін тривіди превалював, коли він мав однакове побутування і в індійців, і в давніх українців. Коли до трьох канонічних вед ще не входила "Атхарваведа", через що згодом замість терміну тріведа "3 веди" постав термін чатурведа "4 веди". Тобто термін тривіда-тріведа відбиває найраніший період ведійської історії, бо ведійські арії спершу знали лише три веди ("Ріґведа", "Яджурведа", "Самаведа"), а четверта веда ("Атхарваведа") додалася пізніше і вона в основному повторює "Ріґведу". Іншими словами, термін тривіда сягає найраніших, іще ведійських часів. Тому є підстави казати, що "Влес-книга" містить подієві пласти, які сходять до надзвичайно давніх, ведійсько-кімерійсько-трипільських часів.
Веди - загальне означення вищих сакральних знань, що відбивають найдавніші уявлення і вірування. Найвідоміша й найважливіша з вед - "Ріґведа", її світоглядні уявлення та міфологія знаходять прямі паралелі в Трипільській культурі. На ведах базуються священні книги - шастри, веди складають їх найголовнішу частину. А шастри, як і веди, теж знали давні українці. У ІІІ ст. до н.е., тобто за 1200 років до створення "Влес-книги" (ІХ ст.), жителі Херсонеса Таврійського у відомій Херсонеській присязі клянуться "охороняти для народу састер і не розголошувати нічого потаємного ні еллінові (!), ні варвару". Оце састер і є шастри - священні книги давніх індійців та українців.
Грецькі автори знають у Криму лише загадкових таврів, а "Влес-книга" таврів не знає, знає русів. Візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец прямо мовить, що етнонім руси й етнонім тавритотожні. Тобто таври - ті ж руси, а таври-руси й поляни-руси - одне й те саме плем'я, бо для візантійських авторів і таври-руси, і поляни-руси - дві частини одного цілого. І якщо таври-руси знали шастри й веди, то їх знали й поляни-руси. Тобто й поляни та кияни сповідували веди й шастри. І це підтверджує вітчизняне, надто київське, літописання, де з усіх східнослов'янських племен лише поляни-руси мають ореол праведності.
Шастри й веди формують арту-дгарму - основоположне поняття індійської філософії, яке означує світолад, вселенський закон, непохитність космічних процесів. На дгармі-арті тримається організований, упорядкований, справедливий, праведний світ, дгарма-арта-лад - це моральні й етичні норми, релігійні й суспільні устої такого світу. Арту-дгарму в давніх уявленнях уособлює бик-тур - втілення могутності й божественності, він, за ведами, тримає небо, землю і повітряний простір між ними. Як на опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-дгармі-ладові. Вищий вияв арти-дгарми-ладу - держава, вона - гарант дгарми, яку сповідує, покріплює, оберігає і захищає. Ці уявлення властиві давнім індійцям і давнім українцям. Недарма санскр дгарма й укр. держава близькоспоріднені слова, у них спільна основа dhar -
Loading...

 
 

Цікаве