WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Еволюція літературної української мови та сучасний її стан - Реферат

Еволюція літературної української мови та сучасний її стан - Реферат

в пристійній хаті, так і в інтелігентніших і найвищих сальонах" [3, с. 80].
Але мова повинна далі поповнюватися і рости. І так, як українська мова проходила свій розвиток в Галичині, то зрозуміло, що постачальником нового в літературну мову була Галичина: вона розвивала здобутки Великої України, як могла посувала їх уперед. Тому це не була якась лише галицька мова, а це була загальноукраїнська літературнамова, хоч вона в ці роки увібрала в себе багато галицьких слів і тому стала не лише київсько-полтавською, а мовою великого українського народу. "Сформувалась уже літературна мова, яка стала соборно-українською. Про це писала Леся Українка в 1894 році: "Зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діялекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діялектів, без жодного насильства, сварки, колотнечі" [3, с. 81].
Негативним було те, що друковані праці українською мовою царизм забороняв завозити в межі Російської імперії, а тому українські здобутки були відомі вузькому колу інтелігенції Східної України.
В Галичині українська мова раніше почала опановувати міста, ніж на Великій Україні. Міста Східної України були переважно зросійщені. Хоч і в Галичині, правда, міста були теж залиті чужою стихією, але тут був дещо більший опір українців, тут мова була забарвлена європейськими впливами, які були прийнятніші для часткового засвоєння: парасоля, склянка, цукерки, серветка, краватка, канапа, капелюх, цитрина тощо. Це чужомовні слова, але не було інших, а зараз вони увійшли в українську мову так, що годі без них обійтися.
Або хоча би взяти граматику: усі терміни, як "речення", "присудок", "прикметник", "кома", "крапка" та ін., теж прийшли з Галичини.
Інакша справа з технічною термінологією. Спроби створити українську технічну термінологію на основі народної мови не увінчались успіхом. Хоч деякі назви абстрактних понять, які використовуються в науці й філософії, виникли в Галичині: "властивість", "відносність", "кількість", "напрям", "вплив", "обізнаність", "зарозумілість", "просвіта", "враження", "устрій", "розпач", "розпука", "недоброзичливість", "відродження", "співчуття", "рухливість", "перешкода" та ін., вони з успіхом використовуються і зараз.
У кінці XIX ст. ряд наступників Т.Шевченка працювали над розвитком української мови, серед них слід назвати: Панька Куліша (1819-1897), який ставив собі за мету витворити мову для "повної літератури", для "високих думок" і настроював кобзу "на голос високий" ("Чорна Рада", "Досвідки"); Володимира Самійленка (1864-1925), "мова якого - се один великий комплімент для будущої національної літературної мови України" [5, с.204]; Лесю Українку (1871-1913), яка творила словник для української інтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б звучати українська мова. Переклади Лесі Українки творів із різних мов на українську мову були підпорядковані завданню виводити українську мову за межі традиційної сільської і народнопоетичної тематики. Вона прагнула зробити рідну мову засобом вираження всіх надбань людства - це здорове національне почуття, що виростає на усвідомленому підході до мови і сприяє формуванню національної свідомості. З цього приводу важливу думку висловив Василь Мова в листі до О.Кониського: "...зорганізування літературної мови - найпильніша, найповажніша, найгарячіша наша нужда. Поки інтелігенція наша буде без літературно-наукової мови, поти зневажатимуть нас по праву" (В.Мова. Листи, 1928, с.27 ).
Мовознавчі дискусії між творцями української мови, як І.Франко і Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький і А.Кримський, І.Верхратський і І.Стешенко прокладали шляхи розвитку і становлення української літературної мови.
Заборона українського слова в Східній Україні, переслідування її творців, змусила М.Драгоманова і М.Грушевського виїхати за кордон. І.Франко, напевно, мав на увазі їх, пишучи, що.....вони не потонули в морі російської науки й публіцистики, але винесли українське слово на широку європейську дорогу і, присвятивши свої сили науковій і публіцистичній праці на українській мові, дали українській літературі ряд книжок високої стійкости, а рівночасно привчили європейську і спеціяльно російську публіку прислухатися аргументам та бажанням українців" [1, с.483]. Працюючи, вони своїми термінологічними нововеденнями збагачували рідну мову і підносили її до рівня західноєвропейських мов, виводячи її на шляхи відтворення всіх сфер духовного, політичного, культурного, соціально-економічного життя української нації.
І тут доречно згадати відомого мовознавця, філософа О.О.Потебню (1835-1891), який протягом усього свого життя цікавився питаннями зв'язку мови і національності, питаннями денаціоналізації взагалі, а на Україні зокрема. Він зазначає: "... із зниження певної мови чи втратою її носіями, зникають ті полісемічні світи значень, що нею продукуються. Збіднюється міра знання. Кожна мова відбиває специфіку вдачі певного народу" [7, с. 11-12]. Потебня вважає, що ментальні особливості асимільованої нації здобувають своєрідність мовного вираження шляхом знищення як своєї, так і чужої мови, розкладаючи її на діалекти, в намаганні пристосуватися до неї, виразити нею свої тисячоліттями сформовані особливості духу. Таким чином, Потебня визначає, що глибинні ментальні мовні задатки наявні і зберігаються , навіть насильна мовна асиміляція не може їх знищити. Він обстоює тезу про "глибинний зв'язок процесу думання з мовою, тобто скарбницею традиційно-колективного світосприймання" [7, с. 15]. Постання мови пов'язане з невідомими процесами, і тісний зв'язок мови з появою свідомості змагають чужорідне мовне вираження. Приклад М. Гоголя є особливо яскравим підтвердженням цієї думки. Потебня говорить про українців: "Страны, в которых... связь единства языка между сословиями, как Малороссия, в некоторых отношениях сами осуждены на гибель й принесут погибель другим. Это великое море горя" [8, с.179].
Є.Маланюк синтезував думки О. Потебні, П.Куліша, І. Котляревського, П.Житецького, І.Огієнка та інших мовознавців про еволюцію української літературної мови як історичного процесу, який залежить від об'єктивно-політичних умов і зумовлений як внутрішніми її можливостями, так і зовнішніми впливами еллінського світу і есперанто середньовіччя - латини. Українська мова на певному історичному відтинку "стає мовою інтелігентського Києва, культури Заходу, з його непогамованою енергією, його формотворчим духом" та водночас зберегла себе як окремий "витвір якогось цілком своєрідного, суспільно-окремого світу" (Є.Маланюк).
На початку XX ст. такі мовознавці, як А.Кримський, О.Курило, Є.Тимченко, В.Сімович, І.Огієнко, І.Свєнціцький, М.Возняк своїми ретроспективними поглядами на історію української .мови як єдиної поліфункціональної мови українського народу, обгрунтували спільну генезу мови всіх історично роз'єднаних територій України, позбавлених своєї державності, що сприяло
Loading...

 
 

Цікаве