WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Еволюція літературної української мови та сучасний її стан - Реферат

Еволюція літературної української мови та сучасний її стан - Реферат

короткий час його існування дав впевненість: "Прокинуться ... слов'янські народи... правда і рівність запанують... І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...." [10, с. 24].
Праця М.Костомарова "Книга битія українського народу" продовжує традицію харківських романтиків -піднесення української мови. Але українська мова уже існувала і поза харківською романтикою. Це була поезія геніального українського поета - Тараса Шевченка, про яку П.Куліш писав: "На Шевченка взирало браттє, як на якийсь світильник, і се був погляд правдивий...", "Муза Шевченка розривала завісу народного життя", - писав М.Костомаров.... "І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було заглянути туди!... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями" [9, с. 424].
Поезія Шевченка - це було щось нове, великорисе, не лише змістом, а й формою. Це були незвичайні поетичні поезії Шевченка. Мова народної поезії - його природна мова. Він не просто переспівує народні пісні, а творить їх в єстві своєму народні. Ритми відходять до попередньої української рими (як у віршах Сковороди) - дає неповні рими. Подібної співзвучної мови досягли лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що такою великою мірою була орієнтована на "музичність" ( К.Брентано). Не зменшує вартості віршів Шевченка звукова сторона їх - музичність мови: "співочії", "пісенні" і риторичні вірші (переспіви Святого Письма, "І мертвим і живим..." і ін.). Ними Шевченко підсилює звучність мови, яка нав'язується до мови народних пісень. Він використовує подвійні слова, типові для народної пісні, для дум: срібло-золото, далеко-високо, тяжко-важко, плакав-ридав та ін.; у романтичних поезіях - символи: орел чорний - Росія, образ Катерини - образ долі України, син - сучасне Шевченкове покоління, яке помстить за матір - Україну. І це був початок нової доби національного життя українців, бо встановлюється психологічний зв'язок між народною мовою як основою літературної мови та національною свідомістю, що знайшло свій розвиток у поезіях Шевченка.
Шевченко використовує уже "високу мову": мова ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів ("Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Сон" та ін.). Тут його мова чиста, яка придається і для вияву народної тематики ( "Катерина", "Тополя", "Наймичка"). Він використовує і вульгарну мову для характеристики "вищого" оточення ( "Сон"): царів, гетьманів, "сатрапів", і мову поважну, коли йдеться про український народ. Отже, розподіл високого і простацького у Шевченка цілком інший, протилежний, ніж був у класицистів.
Т.Шевченко відмовляється від вузькодіалектної мови, сприймаючи мовні здобутки своїх попередників, відкидаючи з них мало поширені місцеві говірки, а синтезуючи більш поширені. Він виріс у місцевості, де сходяться межі трьох головних українських регіонів - південно-східного, південно-західного і північного, добираючи до літературної мови переважно те, що спільне всім цим діалектам (Синявський). До цього він додає певні елементи книжного походження і цим виробляє вже справжню високохудожню літературну мову.
Те, що київсько-полтавські говірки лежать в основі літературної української мови, напевне, можна пояснити впливом авторитету перших українських письменників-класиків першої половини XIX ст. Але були ще й внутрішні причини. Літературна мова, вироблена на основі києво-полтавських говірок, була прийнята для всієї України, перш за все через те, що ці говірки мають із самої своєї природи синтетичний характер. До XVI і XVII ст. східна Київщина і особливо Полтавщина були малозаселені. Вони заселялися вихідцями із заходу, які тікали від свого важкого гноблення - Поділля, Галичина, Волинь, а з півночі - Полісся. Вихідці із заходу несли західноукраїнські говірки, а з півночі - північноукраїнські. Із схрещування цих двох головних говірок зародились українські південно-східні говірки, і Шевченко синтезував все життєздатне, що було в цих говірках. Таким чином, була витворена літературна українська мова, побудована на основі київсько-полтавських говірок.
Галичина була відсталою в літературній мові, там панувала стара книжна мова, далека від народної, побудована на основі церковнослов'янської мови, так зване язичіє. Спроби створити нову літературну мову, використовуючи галицькі говірки (Маркіян Шашкевич), не мали успіху. І тільки коли Галичина почула мову Шевченка, вона почала відходити від застарілого язичія.
У 60-х роках XIX ст. галичани, після довгих дискусій, поволі почали засвоювати літературну українську мову, вироблену І. Котляревським, Г.Квіткою-Основ'яненком, особливо Т.Шевченком, "Кобзар" якого запав у душу всього народу. Твори Шевченка були близькі народу і заучувались напам'ять підсвідоме, бо тематика його творів була про цих людей, вона глибоко западала в душу знедоленого народу.
Поезія Шевченка поєднала у своїй системі загальнолюдське й специфічно національне, піднесла народне слово до рівня загальноукраїнської літературної мови, яка посіла своє місце в загальнослов'янському контексті, вона була наділена такою потужною енергією, що силу Шевченкового слова відчули вже його нащадки. Українська мова стала епіцентром нової літературної системи, де Шевченко показує місце своєї нації серед інших, в першу чергу серед слов'янських, і це уже були ідеї Кирило-Мефодієвського Братства, які будили в народу впевненість, бажання створити світ власних понять своєю мовою, творення національної культури.
Загальнонаціональна мова утверджує національне єднання народу, де б він не жив і до якої б держави не належав. Почуття єдності народу надає йому духовної сили, що сприяє культурному розвитку - як політичному, так і побутовому.
Можна було вважати, що все гаразд, уже створена літературна мова. Але на перешкоді її розвитку стали зовнішні обставини: в 1876 р. був виданий Емський указ російського царя Алєксандра II про заборону друкування та видавання книжок українською мовою в Російській імперії. А тому довелось усю видавничу справу перенести до Галичини, яка була вільною від російського царизму, і це тривало 30 років. Саме тут, у Галичині, українська мова стала на ноги, вона вживалася не тільки селянами, але й інтелігенцією і міщанами. Цих прав не мала Велика Україна. Про це писав один із сучасників - І.Кокоруз у 1897 році: "На Україні по нещаснім указі 1876 р. обмежено розвій мови тільки на белетристику, очевидно, поле це завузьке для розвою язика такого великого народу..., в Галичині ним тут вітається цісаря, виголошуються мови політичні в соймі, ним викладається всі предмети в гімназії, він розлягається з катедр університетських, ним пишуться письма, і розправи філософічні, педагогічні, історичні, математичні, правничі і т. ін.... Під час, коли на Україні рідко язик український є розговірним між тамошньою інтелігенцією, то в Галичині говорять ним, як
Loading...

 
 

Цікаве