WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр. - Реферат

Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр. - Реферат

лояльність до президента перевищує увагу до інших центрів впливу. При оцінюванні роботи голови облдержадміністрації соціально-економічний критерій був другорядним.
Чи не кожен уряд мав на меті проведення адміністративної реформи. В основному ці заходи передбачали скорочення центральних органів виконавчої влади та їх штатів. Не випадково для Globe and Mail 25 червня 1997 р. міністр юстиції Сергій Головатий, реформатор із надзвичайно складною місією лідера антикорупційної кампанії, виглядав як людина, котра зазнала поразки.
Апарат (близько 800 вишколених за радянських часів бюрократів) контролював усі засоби зв'язку між Кабміном та міністерствами і відомствами. Він значно впливовіший за міністерство, де в середньому 300 осіб. Для порівняння: в урядових секретаріатах західноєвропейських країн працювало менше 100 фахівців. Отже, антикорупційні зусилля міністерства юстиції завалили стосами документів вторинної ваги [29]. У 1999 р. знову спробували реально перебудувати центральні органи виконавчої влади.
Здобуття контролю над суворо централізованими силовими структурами визначило долю молодої держави. Тут номенклатура виявилася на висоті: примусила їх служити незалежній Україні [13, 3 - 6]. У 1992 - 1994 рр. Верховна Радаприйняла близько 450 законів. Чимало з них не спрацювали в умовах постсоціалістичного переходу. Оскільки ситуація виглядала краще російської, особливо щодо продовольчого постачання, то переважали небезпечні настрої якомога повільнішого здійснення реформ.
Конфлікт між прибічниками президентської і парламентської форм правління породив у лютому-березні 1992 р. Державну думу. Президент намірився перебрати частину повноважень Верховної Ради. Водночас запроваджено посади представника президента - найвищого посадовця виконавчої влади на регіональному і місцевому рівнях (нині голова обласної, міської для Києва і Севастополя, районної держадміністрації).
Через дев'ять місяців внаслідок опору парламенту виявилося, що Держдума "мертвонароджена ідея". Президент її розпустив. Навесні 1993 р. Верховна Рада зміцнила статус голів обласних і районних рад, спровокувавши боротьбу за регіональне верховенство, а прем'єр Кучма спробував підпорядкувати собі представників президента.
Політична криза 1993-го влітку надзвичайно ускладнилася соціальними виступами (потужний шахтарський страйк). На хиткому економічному ґрунті (гіперінфляція) вона привела не до відволікаючого маневру через референдум, а до дострокових президентських і парламентських виборів-1994 [27; 28]. Пройшла своєрідна "чистка виборами": змінено президента і не були обрані 138 депутатів попереднього складу із 188, які знов балотувалися. Це оздоровило номенклатуру ("партію влади") і підготувало до активності у подальшому.
Наміри потенційних революційних перетворень суспільних відносин виразно окреслені у президентській програмі восени 1994 р. Але, запримітив доктор юридичних наук Володимир Селіванов, вони не отримали своєчасного підкріплення ефективними заходами з боку не тільки всіх гілок влади, а, як не парадоксально, й власне виконавчої вертикалі [22, 106].
По "гарячих слідах" у Києві в липні 1994 - грудні 1996 рр. Андреас Вiттковскi ретельно зібрав матеріали для дисертації доктора політології, котру захистив у Бременському університеті, а пізніше отримав місце співробітника Німецького інституту співробітництва і розвитку в Берліні. Він запропонував цiлiсний i концептуальний опис України у перші роки незалежності. Книжка ряснiє посиланнями на газети, журнали, книжки, документи рiзноманiтних вiдомств і чисельні авторові інтерв'ю.
Українська незалежність уособила "стратегічний історичний компроміс" комуністичної номенклатури з національним рухом на тлі шахтарської соціальної боротьби. Вiттковскi не зупинився на "дилемі одночасності" ринкової, демократичної, національно-державної трансформацій. Не менше значення має "центральна дилема політичної економії": у поточній полiтицi реалізувалися головним чином не нацiональнi інтереси, а досить вiдмiннi вiд них - iндивiдуальнi чи групові. Це зробило посткомуністичну трансформацiю "п'ятирiчкою без плану": боротьба мiж рiзними групами (а вiдтак i суспiльними iнститутами) унеможливлювала будь-яке планомiрне реформування [4, 166 - 167, 190 - 191, 218 - 219].
Здебільшого домінувала найпростіша форма rent seeking - прагнення прибутку вiд конвертацiї влади у власнiсть, що успiшно перешкоджало реформам, про потребу яких довго говорили передусiм тi, котрi їх блокували.
Це явище бюрократичного корпоративізму мало три етапи: пересування засобів і капіталів із держсектора у приватний, інтенсивне використання "ренти влади" (приховане фінансування задля привілейованих умов), ріст організаційного рівня (промислово-фінансові групи) [12, 212 - 214]. Перемiг у тому протистояннi Леонiд Кучма. Першi роки його правління подарували шанс вийти з глибокої кризи. Розколотому і розчарованому суспiльству він запропонував у 1994 р. "новий нацiональний проект" ("другий історичний компроміс") консолiдацiї та трансформацiї.
"Безжальна правда" про катастрофiчну ситуацiю в країнi, висловлена в презентацiйному виступi прем'єра Кучми в жовтні 1992 р., була вже не лише передумовою парламентського схвалення програми реформ, а й засобом виробити iмiдж героя-рятiвника. Антикомунiстична частина суспiльства волiла бачити реформатора, хоча його дiї не завжди цьому вiдповiдали: запропоноване передбачало посилення адмiнрегулювання.
Відтак Віттковскі слушно назвав "запровадженi Андроповим методи боротьби з корупцiєю та злочиннiстю як владного iнструмента "приручення" полiтичних супротивникiв" основою полiтичної культури сучасної України. Конфлiкти мiж президентом i Верховною Радою не припинилися, а на посту прем'єра Кучма терпiв лише того, хто не претендував на самостiйну роль.
Київ спромігся без жодного пострілу нейтралізувати сепаратистські промосковські настрої [26]. Приміром, "кримська карта" протягом січня 1994 - березня 1995 р. ускладнилася кривавими зведеннями рахунків між мафіозними угрупуваннями, до яких були причетні окремі парламентарі автономії. Президент Борис Єльцин не допустив втручання Росії у кримські події [15, 484 - 485]. Ця зважена позиція звела нанівець зусилля інспіраторів крупного конфлікту.
"Якби мені не вдалося нормалізувати ситуацію в Криму, я скінчився б як політик і державний діяч", -
Loading...

 
 

Цікаве