WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр. - Реферат

Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр. - Реферат


Реферат на тему:
Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр.
На середину 1990-х рр. в Україні оформився панівний політичний конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова бізнес-еліта), що характеризується феноменами трайбалізму і конвертації влади у власність. Президентсько-парламентський конфлікт і міжусобиці по лінії центр-регіони послужили для української верхівки селективними і модернізаторськими тестами.
Отримавши контроль над значною мірою дотаційними сферами ідеології та культури, опозиційній еліті (націонал-демократам), роз'єднаній "хворобою лідерства", не вдалось обійняти впливові посади в органах виконавчої влади і визначити стратегію суспільного поступу.
Ці факти дали підстави компаративісту Галині Зеленько зробити висновок: в Україні на початку 1990-х відбулася лише зміна курсу при незмінності рушійних сил [8, 15]. Модернізаторська еліта сформувалася з двох джерел: членів суспільних рухів націонал-демократичного спрямування і опозиції всередині Комуністичної партії [16, 10 - 12].
Вивчав особливості постсоціалістичних держав і доктор політичних наук Анатолій Пахарєв [19]. Він класифікував українську правлячу еліту як політичний конгломерат, що склався з представників радянсько-комуністичної бюрократії, адептів найчастіше націоналістичних або націонал-демократичних сил і власників капіталу, ідеологія яких характеризується широким спектром доктрин - від лібералізму до соціал-демократизму.
На додачу генерал-майор СБУ Олександр Нездоля у співавторстві розповів про "тіньові" аспекти президентських виборів 1994 і 1999 р., хто і яким чином збагачувався у 1991 - 1994 рр. [18]. В умовах перехідного періоду домінуюче становище у держуправлінні посіла адміністративно-політична бюрократія, заручена з бізнес-елітою або олігархією.
Як образно висловився Л. Кучма, у президента не так багато часу для літературної творчості. Проте, будучи на чільних місцях українського державотворення (еволюції від державності декоративної для всього світу і фіктивної внутрішньо до повноцінного суверенітету і незалежності), він - партійний представник радянської науково-технічної інтелігенції та суверен-комуніст кінця 1980-х - початку 1990-х, природно відобразив усвідомлену сутність звершень у переломну добу: "Наша сучасна історія, новітня історія незалежної України починається з моменту унікальної одностайності - загальнонаціонального референдуму 1991 року" [14, 22, 28; 15, 445]. Для Кучми цей процес історично закономірний.
Перший голландський посол в Україні Роберт Серрі упродовж липня 1992 - серпня 1996 рр., за власним зізнанням, був наділений привілеєм зблизька спостерігати становлення нової європейської країни, котру за площею і кількістю населення часто порівнювали із Францією [23, 9 - 12]. Україна завдячила своєю незалежністю саме смуті та хаосу, посіяним генеральним секретарем КПРС і першим президентом СРСР М. Горбачовим. Вирішальне значення мав перехід комуністів на національні позиції. Політичне життя в Україні опинилося в руках різних кланів номенклатурного походження.
Дмитро Табачник понад два роки очолював президентську адміністрацію (1994 - 1996), перетворивши цю посаду на другу за впливовістю у державі. Дмитро Видрін був радником президента з внутрішньої політики (1994 - 1995). Їх ліберально-демократичний підхід до суспільної проблематики вважався артикуляцією поглядів президентського середовища початку "епохи Кучми" [2]. Не випадково спонсором спільної книги виступив американський фонд Макартура.
Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Видріна й Табачника, звела до мінімуму їхню роль як генератора нових ідей. Це стало провідною з причин неефективності, гіперкорумпованості державних структур і уподібнення адміністрації президента до апарату центрального комітету Компартії України радянської доби. За іронією долі АП навіть розташувалася в будинку ЦК. Автори цілком слушно пов'язали повільність реформ із млявим становленням громадянського суспільства.
У гостродискусійній брошурі "Влада - опозиція - держава в Україні" (1994) один з найвідоміших політв'язнів Радянського Союзу Юрій Бадзьо афористично прокоментував ситуацію 1990-х: історичне щастя України полягало в тому, що "коли достиглий і перестиглий імперсько-тоталітарний плід від струсу (антидержавний заколот) просто впав, владу було кому підібрати" [24, 326]. Цілком закономірно, що в центрі та на місцях вона дісталася номенклатурі, оскільки іншого достатньо розвиненого кількісно і якісно соціального й політичного середовища, придатного для будівництва держави, не було й пізніше не сформувалося.
Націонал-демократи виявилися надто слабкими, щоби втілити свій проект політичних і економічних реформ за прибалтійським чи центральноєвропейським сценарієм, але виявилися достатньо сильними, аби "перешкодити посткомуністам здійснити в Україні реставрацію неосовєтизму білоруського зразка" [21, 66]. Приміром, Народний рух добився успіху з двома президентами Кравчуком і Кучмою. Обидва перед виборами уникали націоналістичних ідей, а потім їх використали (Christian Science Monitor, 28 серпня 1995 р.).
Одначе Рух здрібнів у сутичках діадохів і був поглинутий олігархією в особі "червоних директорів" ВПК, колгоспного лоббі, вугільної та газової мафії (Basler Zeitung, 31 серпня 2001 р.). Як борці за права людини, колишні дисиденти толерували всі нації та ідеології, крім тоталітарної. Але вони не виявили терпимості у взаємних стосунках.
Сучасне українське суспільство пережило як фізичне винищення династичної інтелігенції, так і стрімку урбанізацію останніх десятиліть. З двох третин вітчизняної еліти за 50 років, майже 87% походить із сіл або невеликих міст "сільського типу" [25]. Тобто - це носії традиційної культури, яка, поруч позитивних рис, містить і трайбалізм - схильність до містечковості, клановості та кумівства.
Ця еліта компенсувала суспільне невизнання через набуття зовнішніх ознак елітарності: відзнак, нагород, звань, наукових ступенів, видання "власних" творів, демонстративного споживання, набуття "шляхетних" титулів, показової релігійності чи фотографування з президентом Клінтоном і віце-президентом Гором, як Вадим Рабінович у вересні 1995 р. [30].
Закон соціальної регенерації, відкритий російським філософом-дисидентом Зинов'євим, засвідчив: якщо кадри старої системи потрапляють у нову,
Loading...

 
 

Цікаве