WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Гуцульська говірка як засіб самоідентифікації акторів гуцульського театру Гната Хоткевича - Реферат

Гуцульська говірка як засіб самоідентифікації акторів гуцульського театру Гната Хоткевича - Реферат

віднайти спеціальний код для його дешифрування. У разі неспівпадіння у процесі сприйняття кодів письменника і слухача або ж креолізації коду письменника з мовою слухача, відбувається деформація мови письменника. Якщо ж письменнику вдається нав'язати слухачеві свою мову, то тим самим відповідно діє і його моделювання дійсності.
Новаторство Г. Хоткевича полягає в тому, що він віднайшов нові підходи до написання драм гуцульською говіркою, започаткував гуцульське сценічне мовлення і дбав про його художній рівень. На той час українське сценічне мовлення ще перебувало на стадії формування, а Г. Хоткевич намагався досягнути ще й дикційної чіткості гуцульського мовлення та його узгодженості з позамовними засобами виразності акторів.
Отже, вживання у виставах Гуцульського театру автентичної гуцульської говірки, по-перше, надавало сценічній мові природності, органічності, образності, оскільки носіями цієї мови були корінні гуцули; по-друге, рідна мова допомагала акторам створювати повнокровні, колоритні образи; по-третє, вона збуджувала в акторів архетипне мислення, запалювала їхню уяву, фантазію і магічно впливала на глядача, який цілковито піддавався чарам ритму цієї прадавньої мови, глибоко переймався сценічним дійством, духовно зцілювався.
Г. Хоткевича можна вважати режисером з семіотичним баченням, що виявилося у здатності ефективно використовувати найрізноманітніші виражальні засоби, видозмінювати та взаємоузгоджувати різні знакові системи: мову, пластику, музику тощо. Він тонко відчував пластичний малюнок мізансцен, а тому нерідко відточував кожний рух акторів. Насамперед, він домагався, щоб гуцульський актор зумів зіграти "самого себе, в природній обстановці, у привичній одежі, щоб ніде не насилувати ні своєї мови, ні свого світогляду, рухів, розумінь" [12, 548]. Тобто у кожній ролі актор повинен був іти "від себе". Більше того, Г. Хоткевич писав деякі ролі під конкретних виконавців, що було, до речі, характерно також і для інших драматургів - корифеїв українського театру.
Гра акторів у виставах, де вирувала стихія гуцульського життя, відзначалася правдивістю, природністю, емоційною насиченістю та яскравим темпераментом. Жанрово-стильові ознаки кожної з гуцульських п'єс диктували і певні особливості акторської гри. Проте Г. Хоткевич виступає не як режисер-інтерпретатор, а як режисер-творець, оскільки є, водночас, автором. У його особі органічно поєднались обдарування драматурга, літературознавця, актора, режисера, театрознавця, композитора, хормейстера, музиканта, музикознавця, фольклориста, етнографа, живописця, мистецтвознавця тощо. Особливістю режисерського підходу Г. Хоткевича до музичної та пластичної організації сценічного простору було достовірне відтворення автентичного гуцульського фольклору. Сценічна адаптація автентичних першоджерел не порушувала їх первісної цілісності, створюючи неповторну гармонію ритму, пластики, звуку. Преса відзначала високий мистецький рівень гуцульських танців, музики, пісень. "Хто бачив, як вони танцюють, той враження того, певно, не забуде, - захоплено повідомляла тернопільська газета "Подільське слово". - У рухах їх, в шаленім танці, в чудних звуках їх інструментів чулося всю містерію гірської природи: свист вихру серед дебр, клекіт хвиль Прута [...] в танці тім бачилося всю палкість, огнистість, жвавість, ніжність, дикість гуцульської вдачі" [4].
Можна провести паралелі між таким унікальним мистецьким явищем, як італійські діалектні театри, вистави яких теж ішли на місцевих діалектах та Гуцульський театр. Це діалектні театри венеціанський, міланський, неаполітанський, сицилійський, п'ємонтський, що були тісно пов'язані з традиціями та культурою своїх земель. Незважаючи на спротив влади, акторові Джованні Тозеллі (1819-1886) вдалося відродити театр на п'ємонтському діалекті, і спрямувати його на боротьбу за незалежність та соборність Італії. Галичина, на терені якої діяв Гуцульський театр, вважалася українським "П'ємонтом".
Гуцульські драми для знавців духовної та матеріальної культури гуцулів будуть мати цілком інше значення, аніж для тих, хто незнайомий з нею. До того ж сучасні читачі та глядачі зможуть віднайти в цих творах нові смисли. Якщо виходити з існування центральної і периферійної стилістичних систем, то заслуга Г. Хоткевича полягає в тому, що він периферійну систему, яка включає діалектні явища, підняв до рівня центральної системи, визначальної для тієї епохи. Він довів, що гуцульська говірка може бути не лише елементом стилізації, а цілком самостійною системою, яка відзначається художньою самодостатністю. Так само заслуговують на увагу драми "Рогнедь" і "О полку Ігореве," написані ним давньоруською мовою, яку інші митці відносили до периферійної системи і використовували переважно як спосіб стилізації. Російський театральний діяч К. Станіславський, якому драматург 1925 р. запропонував поставити цю п'єсу, не зважився на такий відповідальний і ризикований крок. Свою відмову митець формально обумовив рішенням Репертуарно-художньої колегії МХАТу, яке полягало в тому, що "пьеса "О полку Ігореве" не может быть принята к постановке в МХАТе, так как язык, на котором она написана, не поддается сценическому осуществлению". Тобто, цим твердженням було визнано, що уславлений російський театр неспроможний віднайти художній код до цієї п'єси, який буде зрозумілий глядачеві. Проте, ще у 1914 р. Г. Хоткевич, привіз до Москви кількох акторів Гуцульського театру і довів, що москвичі можуть зрозуміти навіть гуцульську говірку, якою лунали народні пісні й чудово виконувалися народні казки. Вибагливий московський глядач захоплено сприйняв виступи гуцулів. "Фурор - надзвичайний", - писав про ці виступи Г. Хоткевич. Гуцулами зацікавилися учені, провідні діячі культури. На вулицях "другої столиці імперії" барвистий одяг гуцулів привертав увагу, їх фотографували, з ними спілкувалися. "Вся Москва збіглася дивитися на гуцулів, - згадує Г. Хоткевич. - Фотографували нас і спереду, і з боків, і ззаду" [13, 106]. Отже, художня комунікація гуцульських артистів з московським глядачем відбулася.
У радянський час Г. Хоткевичзвертався також до керівника театру "Березіль" Л. Курбаса з пропозицією поставити п'єсу гуцульською говіркою. Проте Л. Курбас, очевидно враховуючи тодішню суспільно-політичну ситуацію, труднощі, пов'язані з відтворенням акторами театру гуцульської говірки, відмовився від цієї, безумовно, цікавої ідеї, яка б свідчила про духовну соборність українців.
Один з чільних дослідників діалекту Б. Кобилянський вважав, що об'єктивні причини для використання українськими письменниками діалекту були лише в капіталістичному світі, а при соціалізмі вони зникають [7, 39]. Власне такою була позиція комуністичного режиму, який насаджував для всіх націй і народностей єдиний "общепонятный язык". Академік О. Білецький, критикуючи 1950 р. деяких письменників за надмірне захоплення діалектами, стверджував, що культивувати їх "зараз - акт консерватизму. Це прагнення ніяк не сприяє, а заважає виконанню радянським письменником високого обов'язку [...] участі в справі комуністичного виховання мас" [2, 28]. Зрештою, "великий мовознавець" Й. Сталін, визначаючи марксистське ставлення до діалектів, стверджував, що вони "приречені на животіння" [2, 28]. Фактично ситуація щодо ставлення до говорів української мови не змінилася і в умовах державної незалежності України. І нині у критичному стані перебуває усне українське
Loading...

 
 

Цікаве