WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

північно-західних і великоруських елементів, які приходили до них різними шляхами зі старообрядцями, з чиновничою братією, з військом, з торгівельним людом. Оскільки пінчуки, як і поліщуки, не малипрактично жодних культурних, просвітницьких, не кажучи вже про політичні, об'єднань, їм важко було стримувати цей вплив, адже вони мусили контактувати в містах, волостях із прийшлими людьми. У результаті вони набували від них мовних, культурних, торгівельних рис. Щодо самого етноніму пінчуки, то тут найімовірнішою є версія про те, що походженням своїм він завдячує назві великого еколого-ландшафтного регіону, яким є пінські болота і, відповідно, місто Пінськ. Тобто мешканці всього цього регіону іменувались пінчуками.
Незаперечним є те, що на межі ХІХ - ХХ ст. вся Берестейщина, Пінщина та деякі інші землі, які нині знаходяться у складі Білорусії, мали виразно українських характер і заселялися переважно українцями. Серед цієї спільноти дослідники виділяли ще декілька етнічних українських етнографічних груп. Посилаючись на ту ж "Живописную Россию" [11], можемо назвати дейнівців, які населяли південно-східну частину Лідського повіту. У старовину тут було Дейнівське князівство, що існувало до XIV ст. поблизу міста Ліда є невелике село-поселення Дейново - залишок колишнього князівства. З тієї пори там зберігся тільки камінь, який народ називав "Кобилою", на ньому страчували злочинців.
У Лідському повіті, на кордоні Гродненської губернії біля озера Дуп жили ще чорноруси. Вони вирізнялися своїм одягом чорного кольору. Окрім білизни і у чоловіків, і у жінок все було чорне: свитка, юбка, покривало на голові, штани, шляпи, очіпки. На півдні Трубчівського і Брянківського Полісся, уздовж течії Десни, фахівці визначали, що ця місцевість колись називалась Сєвером (не плутати з Сіверським Поліссям), а на початку ХХ ст. названа Поліссям тими ж польовиками або хохлами, які "сыто едять и богато живут по левую сторону Десны, в южной полосе Черниговской губернии" [12]. Проте невідомо, що автор мав на увазі: певну субетнічну групу чи частину тих севрюків або литвинів, про які мова йшла вище.
За свідченням етнографа [13], на поздовжній лісовій смузі, яка починалася на кордонах Болховського і Жиздринського повітів мешкала група людей, яка іменувалася полєхами. Обличчям вони красивіші за сусідніх, орловських, погляд осмисленіший, сміливіший і веселіший. Жінки - насмішниці і не ховаються одна в одної за плечима. Молоді дівчата - в яскравих квітах і тасьмах, а лапті замінили шкіряними черевиками. Клин полєхського люду тягнеться за Новгород-Сіверським, уздовж лівого берега Десни, між Брянськом-Карачаєвим, а далі на Болхов, Жиздру, Козельск аж до Сухіничів. "Перед Смоленськом трапляється перерив лісу і останній кінець того Полісся, на якому зупинили нашу увагу знайомі нам полєхи" [13]. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, оскільки, як ми пам'ятаємо, ще в часи національно-визвольної боротьби XVII ст. до складу гетьманської України входив Стародубський полк і був у структурі нашої держави далеко неостаннім, а ті всі субетнічні групи, про які ми говорили, севрюки, литвини, полєхи, польовики та інші якраз мешкали і мешкають на території питомої етнічної України. Інша справа, що їм судилося зазнати елімінаційного тиску з боку північного сусіда, який практично призвів до загибелі і їхню самобутність, і їхню традиційну культуру.
Досить цікавою є ще одна регіональна етнографічна група українців, а саме, населення досить обмеженої території на півночі Чернігівщини, насамперед у Ріпкинському районі, яка відома в тих краях під самоназвою будаки. Ця група, крім деяких особливостей мовних та побутових, унікальна ще й тим, що є носієм одного з локальних варієтетів українського антропологічного типу (відомий український антрополог В.Д. Дяченко [14] виділяв наступні регіональні варіанти або області: центрально-українську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську (деснянську) та ільменсько-дніпровську). Саме цей мікросубетнос і є носієм відповідних антропологічних ознак. У другій половині ХХ ст., внаслідок активних міграційних процесів, а також демографічних змін, стану народжуваності ця група втрачає свої особистісні риси і зливається із загальним українським тлом.
Звичайно, український етнос і його культурно-територіальна варіативність визначається не лише специфікою вище наведених субетносів. Як відомо, в Україні історично склалися 15 історико-етнографічних регіонів: Середня Надніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запоріжжя, Донщина, Слобожанщина, Сіверщина, Кубань, які, за С.Рудницьким, складають етнографічні українські землі. Відповідно на кожній з цих земель формувалися свої локальні культурні особливості тощо. Досить вживаними є своєрідні етноніми: подоляни, ополяни, підгіряни, галичани, надніпрянці, кубанці, таврійці, спеповики, слобожанці, але вони, хоч і різняться назвами, мають більше спільного, ніж відмінного, що в цілому складає те цілісне тло ознак та особливостей, якими, власне, і характеризується український народ.
Тому особливості населення тієї чи іншої історичної території України важливі для нас у контексті загальної характеристики українського етносу. Ті ж субетноси як своєрідні периферійні і культурні субстрати, які формуються на межі контактних територій з іншими етносами та державами, свідчать, з одного боку, про питомість і одвічні історичні традиції буття українського етносу на власних етнічних територіях і, таким чином, про його стійкість, а з іншого - про відкритість українців до здобутків та надбань інших етносів і культур, про бажання цивілізованого співіснування.
Література:
1. Маринич О.М. Українські Карпати // Фізична географія Української РСР. - К.: Вища школа, 1982. - С. 168-176.
2. Шухевич В. Гуцульщина. - Т.1, Ч.2. // Матеріали до українсько-руської етнології. - Т.4. - Львів, 1991. - С.245.
3. Поп І. Энциклопедия Подкарпатской Руси. - Ужгород: Изд-во В.Падяка, 2001. - С.13.
4. Маринич О.М. Цит. Праця. - С. 175.
5. Літопис Руський. - К.: Дніпро, 1989. - С. 249.
6. Там само. - С.391.
7. Киркова А.К. Долина Припети // Живописная Розсип: Литов. и Білорус. Полесье. - Мн.: БелЭн, 1993. - С. 345.
8. Там само. - С. 345, 437, 448.
9. Горленко В. Литвини Півночі України - ймовірний уламок нащадків племені літописних сіверян // http://www.heritage.com.ua/index.html. - С. 24.
10. Цит. Праця "Живописная Россия". - С. 345, Киркова А.К. Цит. праця. - С. 345.
11. Киркова А.К. Литовское Полесье // Живописная Россия: Литов. и Білорус. Полесье. - Мн.: БелЭн, 1993. - С. 13.
12. Максимова С.В. Белорусская Смоленщина с соседями // Живописная Россия: Литов. и Беларус. Полесье. - Мн.: БелЭн, 1993. - С. 436.
13. Там само. - С. 432.
14. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. - К.: Наук. думка, 1965. - 129 с.
Loading...

 
 

Цікаве