WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

приблизно півмільйона поліщуків. Сама природа, зазначають автори, вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем,рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть [8]. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім'я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці - велика дерев'яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки - народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни.
Саме поліщуки зберегли чимало архетипових українських рис: патріархальний склад великої сім'ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також іпро особливості одягу, культури, фольклору. Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип'яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з'ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов'янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.
Досить цікавим є топонім литвини. Він полісемантичний, оскільки він не чистий етнонім, а несе в собі певний політичний зміст. Коли Україна знаходилася у складі Великого Князівства Литовського, на офіційному рівні всіх мешканців цієї держави іменували литвинами. Цей термін нетотожний самоназві литовці, які нині вважають себе титульною нацією своєї держави. Самі литовці, нині литовяй, у XV - XVI ст. були знані як жмудь, тим часом як білоруси переважно виступали як русь, русини, кривичі, а українці - як козаки, черкеси, руси, українці, тобто термін литвини на рівні державності означав громадянство, приналежність до цієї країни. Водночас литвинами, у вузькому розумінні цього слова, іменувались і певною мірою зберегла цей етнонім до сьогоднішнього часу невелика група жителів Чернігівського Полісся, а саме - давньої Сіверщини.
Як відомо, у княжу добу існувало могутнє Новгород-Сіверське князівство, основу якого становила племінна група праукраїнців - сіверян. Згодом сіверське населення, що осіло по Десні, Сейму і Сулі, яке, згідно із записами Нестора-літописця, іменувалося север, сіверяни, іменувало себе севрюками. Вони зберігали ту ж саму традиційно-побутову культуру, що і власне сіверяни, і передали її своїм спадкоємцям, які згодом узвичаїли етнонім литвини для означення власної ідентичності. До цих пір обабіч Десни, особливо в районах поблизу Мени, Ріпок, Березни, Сосниці аж із заходом на територію сучасної Білорусії та Росії, місцеве населення зберігає свою субетнічну литвинську пам'ять. Воно традиційно займається рибальством, мисливством, збиральництвом, скотарством, згодом хліборобством (сіяли жито, просо, гречку, льон, коноплю), згодом вирощували картоплю, особливо для вигодовування свиней. Одяг виготовляли з конопляної тканини. Традиційними було і виробництво: зерно мололи за допомогою жорен або розбивали в борошно у ступах; вітряків та водяних млинів, як правило, не було. Великої рогатої худоби було небагато. Коні використовувались як тягло. Дуже істотну допомогу у підтриманні життєдіяльності надавали природні екосистеми. Натуральне господарство підтримували місцеві майстри, які шили кожухи, кожушки, свитки, чоботи, інше взуття, робили бочки, ножі, сокири, лемехи, підкови, серпи, в лісах заготовляли смолу, деревне вугілля, лико, дьоготь.
Житло являло собою традиційну українську хату, тобто двокамерну або трикамерну споруду: хата-сіни або хата-сіни-хата. У хаті була піч, великий стіл, скриня, полаті. Мовні особливості говірки литвинів, безумовно, засвідчують їхню українську природу. Лексика литвинів переважно українська (хата, батько, бузок, чорногуз тощо), але спостерігаються деякі особливості, споріднені з білоруською мовою Гомельщини, де йде своєрідне вимовляння го і є типу сокиря, лєн та ін. Як засвідчує відомий дослідник сучасної культури субетносу литвинів В.Горленко, "литвини колишньої Чернігівщини - це аборигенне "руське" населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень в новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ ст. "руську" [тобто українську] самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східно-слов'янських народів, вони називали себе "рускімі". При цьому категорично відмежовувалися від росіян ("кацапів", "москалів" - у їхній мові)"… Українська самосвідомість як і самоназва "українці", остаточно утвердилася серед жителів півночі України у 20-ті рр. ХХ ст. з утворенням УРСР і посиленням у зв'язку з цим їх різноманітних контактів з населенням інших районів України, із залученням до процесів консолідації української нації [9].
З Поліссям пов'язане життя ще однієї української субетнічної групи - пінчуків. Нерідко, особливо в заангажованій літературі, пінчуків і поліщуків ототожнюють на тій підставі, що вони схожі між собою, контактують за ареалом розселення, схожі за поведінкою, деякими мовними ознаками тощо. Вони довго сприймалися людьми певної неповноцінності. Навіть ходили чутки на зразок: "Що це за чоловік, - питали на базарі. - Та ні, це не чоловік, це пінчук" [10]. Але насправді пінчуки - це самостійний субетнічний релікт, який ще до кінця недооцінений, невивчений і неврахований в етнічній культурі й українського народу, і всього слов'янства.
Вихідний ареал пінчуків - це Пінське Полісся, а саме: за старою адміністративною системою, Мозирський, Слуцький і Пінський повіти. Там пінчукам довелося відчувати той колосальний вплив
Loading...

 
 

Цікаве