WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

послабленням ідеологічного і партійного тиску, вже в середині 80-х рр. карпатських дорогах знову почали з'являтися каплички. Їх ніхтоне замикає, всередині горить свічка, є образи, прикрашені рушниками, але - і це свідчення високої духовності традиційної культури українських горян - їх ніхто не грабує і не паскудить.
Усіх лемків нині в світі нараховується приблизно 1 млн чоловік. Зокрема, 200 тис. з них - у Північній Америці, приблизно 100 тис. у Польщі, 120 тис. у Словаччині, 60 тис. в Югославії. Але основна їхня частина нині проживає в Україні. Для лемків традиційною є висока духовність, різнобічна мистецька обдарованість, пошанування традицій, пошанування сім'ї, високий рівень національної самосвідомості. Все це виступає супротивагою денаціоналізації лемків. Нині вони об'єднані у численні культурні, громадські, мистецькі та інші товариства, шукають шляхи і напрямки збереження і відновлення своєї самобутньої культури.
Про певну етнографічну особливість ще однієї - найзахіднішої української етнічної території, яку займають Холмщина і Підляшшя, вели мову багато українських етнографів, зокрема З.Кузеля виділяв таку етнічну групу, як підляшани, що локалізовувалася на традиційних Холмщині і Підляшші, тобто в районі теперішніх Холмського воєводства Республіки Польща на півночі, включаючи зі сходу Берестя, а на заході Седліцу. Однак, з точки зору унікальності, ця група виділяється скоріше за політичними реаліями, аніж за етнографічними, тому що підляшани зберігають типові для всього українського етносу риси - культурні, побутові, мовні тощо. Це має свої вагомі історичні традиції, оскільки відомо, що Холм і Холмщина були одним з осердьових місць для всього Галицького, потім Галицько-Волинського князівств, коли галицькі князі, починаючи з Данила Галицького і його батька Романа, вносили елементи структуризації у давні українські поселення й етнічні території, фундуючи на їх землях князівські міста, спочатку Львів, а потім Холм і, тим самим, прилучаючи загальноукраїнські звичаї, державні, правові, релігійні та інші риси. Це засвідчується і тим, що Холмщина, Перемишлянщина і дотиковий до них Люблін чи не найдовше становили спротив греко-католицькому союзу, тобто Унії, чи не найдовше зберігали автентичні для всієї української народності звичаї, виховали на своїх теренах велику когорту діячів і будителів українського духу, включаючи історика М.Грушевського, географа С.Рудницького, співачку С.Крушельницьку, письменника Ю.Опільського та інших, і до сих пір залишається питомим загальноукраїнським тереном. Розуміючи це, післявоєнна Польща, особливо в часи панування комуністичної ідеології, всіляко намагалася денаціоналізувати цей край.
Не менш цікавим, ніж Українські Карпати, з огляду на етнокультуротворчі процеси, є регіон Українського Полісся, який межує з іншими етнічними територіями, зокрема литовськими, польськими, білоруськими та російськими. Своєрідність цього краю була зафіксована вже в давніх українських літописах, в Іпатіївському літописі від року 1274 написано, що князь Мстислав "ішов був од [города] Копиля, пустошачи по Поліссі" [5]. А ще раніше, на весні 1235 р., князь Данило Романович саме "лісовою стороною", тобто Поліссям, повертався назад в Галичину після не зовсім вдалого походу на Чернігів [6]. І в цьому контексті даний географічний термін вживається у багатьох літописних, історичних, географічних та інших текстах. Причина тому - еколого-географічна своєрідність краю. Полісся являє собою досить однорідну рівнину, яка включає різноманітні екологічні системи, починаючи від лісових, де переважають осина, вільха, граб, дуб, інколи помережені хвойними видами - сосною, смерекою, модриною. Крім того, Полісся - це величезні чагарникові зарості, а, насамперед, великі водно-болотні угіддя, осердям яких виступає Прип'ять з численними притоками, а також Німан, Дніпро і Десна. Прип'ять -центр українського Полісся. Вже у давні часи саме тут селилися праукраїнські племена: північні гілки полян, сіверян, древлян, волинян, дреговичів, які контактували з кривичами і які вважаються предками сучасних білорусів. Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого - питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.
ииНині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи - осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, - Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.
Щоб відновити реальну картину Українського та й Білоруського Полісся ХІХ ст., варто звернутися до унікального багатотомного видання "Живописная Россия" ("Мальовнича Росія"), що було здійснене географом із світовим ім'ям, мандрівником П.Семеновим-Тяньшанським (помер у 1914 р.), який протягом 1881-1901 рр. спромігся організувати і видрукувати 12 томів цієї унікальної енциклопедії. Статті до тому присвяченому Литовсько-Білоруському Поліссю, в яке тоді, за звичаєм, включали й Українське Полісся, написали відомі вчені О.Кірпура, С.Максимов та й сам академік П.Селянов-Тяньшанський. У них зафіксовано ті етнокультурні реалії, які були звичайними і повсякденними лише століття тому і які, в цьому немає сумніву, зберігаються у тих чи інших поселеннях, селах, дворах, містечках і до цих пір. Виявляється, що ми можемо говорити про низку українських субетносів, етнографічних груп на Поліссі, починаючи від поліщуків, литвинів, пінчуків, севруків і закінчуючи не дуже численними групами чорнорусів, дейновців, полєхів, полевиків, навіть своєрідних малорусів, які не ті малоруси, якими імперські зверхники вважали всіх українців, а своєрідне невеличке плем'я на теренах Полісся.
Поліщуків вважають нащадками давнього скіфо-слов'янського племені будинів (про це писав ще професор Ейхвад). Ареал їх розселення сучасні етнографи відносять до північних теренів Волинського Полісся: північніше Луцька, Рівного, Ковеля, Володимира-Волинського. Але авторитетні науковці [7] вважали, що на початку ХХ ст. на просторі 33 950 кв. верств, а це майже 4 млн га, в уїздах (за адміністративним устроєм Російської імперії) Пінському, Мозирському та Річецькому проживало
Loading...

 
 

Цікаве