WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат

Геокультурна варіативність українського етносу - Реферат


Реферат на тему:
Геокультурна варіативність українського етносу
Як відомо, український етнос являє собою досить однорідну спільноту. Про це свідчать, зокрема, його мовні особливості, антропологічний тип українців, територія розселення, звичаї, у тому числі і побутові, міфологія, способи господарювання тощо. Це дозволило багатьом дослідникам (а нині це є вже аксіоматичним знанням) говорити про існування українського етносу як цілісної, поєднаної багатьма архетиповими, культурними, релігійними та іншими рисами спільноти.
Цьому сприяли ландшафтно-географічні умови постання, розвитку та існування українського етносу, зокрема, лісостепова смуга помірної зони з її крайніми дотиками, з одного боку - в напрямку степу та моря, частково, у Криму з північного боку - лісової смуги і на заході до гірських смуг. Унікальність та єдність українського етносу не змогли порушити навіть численні експансії на територію українців з боку сусідніх держав та імперій, включення тих чи інших українських територій до складу держав-загарбників і, таким чином, тривале відчуття на собі позаукраїнських, іноетнічних, інополітичних впливів. Звичайно, такі впливи накладали свій відбиток, але не змогли з різних частин українського етносу, які знаходилися у різних державах, витворити цілком нові етнокультурні реальності.
Як вже зазначалося, територія етнічних українських земель, з точки зору еколого-географічної, є відносно однорідною, за винятком деяких локальних регіонів. Саме в цих локальних регіонах і відбувалася своєрідна пасіонарність історичного розвитку українських етнічних груп, що протягом багатьох століть не могло не вплинути на розвиток усієї нації. Саме завдяки особливостям природних умов існування певних галузок українського етносу і формувалися субетнічні групи.
Загалом, це стосується не лише українського етносу: це питома закономірність для багатьох інших етнічних спільнот. Понад те, саме у природних ізолятах або напівізолятах формуються мікропопуляції у біосфері в цілому. Оскільки мова йде про обмеження контактів з осердьовою частиною спільноти, взаємини членів цієї мікропопуляції чи субетносу обмежуються власними територіями. Таким чином, протягом багатьох століть (а для тваринного і рослинного світу - тисячоліть і мільйонів років) на цій території у структурі цього угруповання нагромаджуються певні особливості. Такі спільноти мають непересічне значення для створення генетичного розмаїття і стартових можливостей, для подальшого видоутворення. Для людських спільнот, зокрема і для українського етносу, такі регіони і такі етнічні групи є важливими з точки зору збагачення загальної культури, мовної палітри, звичаїв, способів господарювання та інших рис. Причому вони не руйнують націю, а лише збагачують її локальними особливостями. В умовах перебування відповідних українських територій у складі інших держав або у контактних стосунках з іншими етносами, саме через ці субетнічні групи відбувається своєрідне запозичення, а тим самим і збагачення української мови, оскільки український етнос всотує ті чи інші лексеми, ідіоми, інші культурні впливи, вбирає їх від своїх сусідів.
В означеному контексті можна вести розмову про геокультурну варіативність або різноманіття українського етносу. Це фіксуємо, насамперед, на його прикордонних територіях, яким притаманні ті чи інші еколого-географічні особливості, що сприяли своєрідній напівізоляції частини українського етносу. Для українців такими територіями є, перш за все, гірські та напівгірські території Заходу - Карпати, Бескиди, а також Закарпаття, яке знаходиться за названими гірськими масивами. На Півночі особливі гідрогеографічні умови пов'язано зокрема, з великою кількістю острівних територій серед мережі дрібних річок та боліт регіонів Прип'яті, Дніпра та низки інших рік. Формуванню субетнічних культур істотно сприяли також соціокультурні фактори, наприклад військова організація українців у Запорізьку Січ, яка тривалий час формувалася із українців та представників інших етносів, що визнавали українські цінності з різних територій, але виробляла свою лексику, свої звичаї, свої ознаки спільноти, які з часом стали елементом повсякденного життя, побуту, поведінки цієї запорізької громади. У минулі часи, наприклад князівські, формуванню своєрідності етнокультурного розвитку регіону сприяли також політичні особливості, зокрема входження до складу того чи іншого князівства. Зверхник такого політико-територіального устрою, звичайно, сприяв налагодженню свого верховенства над людністю своєї території, а також певній уніфікації норм, звичаїв, поведінки, способу господарювання та інших рис підданих.
На нормативно-освітньому рівні склалася враження, що в структурі українського етносу існує невелика кількість субетнічних груп. Традиційно до них відносять гуцулів, бойків та лемків. Інколи ще додають русинів та поліщуків. Насправді ж, реальна картина значно багатша: детальний аналіз геокультурної варіативності українського етносу дозволяє цю кількість збільшити принаймні на порядок. Для обґрунтування цієї тези звернемося до конкретних фактів та наукових узагальнень.
Карпатські гори та ближні місцини є умовою для певної просторової ізоляції тих чи інших частин населення і, таким чином, збереженню і творенню їхньої локальної самобутності. Як відомо, Українські Карпати простягаються вздовж з північного заходу на південний схід на 280 км, а в ширину - з північного сходу на південний захід - понад 100 км. Загальна площа гірської системи разом з Передкарпатськими й Закарпатськими рівнинами становить 37 тис. км2. Карпати - це середньовисотні гори. Для них властивий теплий вологий клімат, лісистість, буяння трав'яного покриву, більш-менш достатнє забезпечення водою тощо, що робить Карпати сприятливою зоною для проживання людини.
У самій структурі Карпат виділяють Передкарпатську височину, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногорські Карпати, Рахівсько-Чивчинський масив, Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, Закарпатські улоговини і низини, зокрема Солотвинська та Ліпшанська тощо. Серед низкогір'я, що розташовувалося переважно на Півночі від осердя Карпат, виділяють Бескиди, Горгани, Буковинські Карпати. Також досить відомими є Ясинська, Ворохтянська міжгірні луговини, Верховинсько-Путильське низькогір'я тощо. Середня висота в Карпатах - 1500 м, а найвищі вершини - понад 2000 км. На півдні виділяють також полонини: Рівну, Боржаву, Красну, Свидовець, Чорногору, Гриняву, Лосову. У самому Мармароському масиві, який у межах сучасних політичних кордонів знаходиться за межами України, в Румунії, найбільш відомими є Чивчинські гори з найбільшою горою Стій (1684 м), та Рахівські гори з верховиною Піп Іван (1941 м) [1]. Тож зрозуміло, що природні умови цього регіону (з одного боку велика вертикальна і зональна морфологічна диференціація, а з іншого - сприятливі кліматичні та біогеографічні умови) сприяють як оселенню тут людності, так і її геокультурній
Loading...

 
 

Цікаве