WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Вірити в силу духу і в свій народ (І.Я. Франко) - Реферат

Вірити в силу духу і в свій народ (І.Я. Франко) - Реферат

спостереження й аналізу, свідомого й підсвідомого, уявлення і мрії, прогнозу та передбачення… Особливо, коли йдеться про внутрішній світ, характер, долю людини - головний інтерес мистецького зображення. Бо людина є мірою природи й життя, етичного й естетичного, поступу або деградації.
Подиву гідне у цьому плані любовно-трепетне ставлення Великого Каменяра до надбань, чи хоч пролисків, таланту інших, і то - в усіх сферах мистецької творчості: в літературі чи театрі, музиці, живописі, архітектурі, науці, у народному мистецтві. Свідченням тому є його винятково точні й доброзичливі оцінки творчості М.Грушевського й І.Пулюя, Лесі Українки і В.Винниченка, С.Крушельницької і М.Лисенка, великої когорти молодих творців новочасного мистецтва. І при цьому не були вирішальними ідеологічні позиції окремих авторів. Завжди вирішальним було ставлення до людини, мистецтва й України.
VI. Для І.Франка мистецтво - священнодійство. Бо об'єкт його інтересу - людина, а людина є мікроклітиною і образом створеного Богом світу. Оскільки Світ безмежний у сутностях та формах вираження (образах), то дати образ людини - це, найперше, відкрити її сутність, а разом з тим - знайти адекватну лише для цієї сутності форму. Але форма не є чимось зовнішнім: як зміст є формою, так форма в мистецтві є еталоном змісту. Форма породжується, як і людина, природою, та оскільки природа універсально багата, то й людина (та система відображення її у мистецтві) може бути відповідно багатою на сутнісні прояви. Тому покликання мистецтва - відкривати природні, а в умовах України - національно-природні форми життя та характерів людей ("Націоналізм і інтернаціоналізм в Європейських літературах").
Віки витворили гідне подиву розмаїття людських натур, бо ж природа - це творець їхніх вічнозмінюваних емоцій і помислів, ідеалів і життєвих програм, психічної неповторності і морально-етичних, естетичних принципів та критеріїв. З огляду на все те, творити - це відкривати в людині природне, а в природі - людське, а в українській людині - Україну, як і образом України - її людей. Відкривати, щоб збагачувати і піднімати до ідеалу творців прекрасного.
Так, у Франка постійно розвивається й домінує паралелізм етапів буття людини й природи, соціального і сфери Духа, національного і загальнолюдського. І важко не помітити, що тут стикаємося з виявом найжиттєвішої традиції: паралелізмом наснажений найдавніший фольклор, "Велесова книга", "Літопис Аскольда" (як і "Повість минулих літ"), "Слово о полку Ігоревім", творіння ченців Києво-Печерського монастиря, Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Турівського (як і світового епосу - "Рамаяни", "Махабхарати", "Авести", "Шах-Наме", "Калевали", "Пісні про Нібелунгів"), києво-руські билини, а згодом - народні думи, історичні пісні, козацькі літописи, творчість доби бароко, Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка… і так до І.Франка, П.Тичини, О.Довженка, Б.-І.Антонича…
І то було проявом не консерватизму, а тяглості народної філософії буття як філософії серця, котре традиційно відчуває свій органічний зв'язок з рідними Небом і Землею, з віками і поколіннями, завдяки цьому почувається у стані вічності, незнищенності, безсмертя. Не випадково Т.Шевченко у "Близнецах" звертався до найдавнішої теми "батьків і дітей" та до проблеми виховання, полемізував з європейськими і своїми адептами "новизни" за будь-яку ціну заради самої новизни й наголошував: коли зігноруємо традицію, то чи не станемо виховувати "французиків" чи "куцих німців", забуваючи: людина - це образ народу, головне в ній - характер, тому й необхідно дбати про виховання характеру, бо нація без характеру - то кисіль, і кисіль - дуже не смачний… Ось чому місія мистецтва - відкривати світові характери людей і народів, а оскільки час вічно змінює людей і природу, то суттю новаторства є відкриття саме цих постійних органічних змін.
"З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Sempertiro" - це знаки буття народу й живої душі поета. В них чуємо такі глибини сердечних переживань, які не залишають місця для сумнівів: те серце не було б таким глибоким на радість і горе, коли б не було рівновеликим природі і душі рідної Землі. А не було б відчуття серця рідної України - не появилися б "Каменярі" і "Вічний революціонер", "Не пора, не пора…", веснянки, думи і притчі, "Смерть Каїна", "Похорон", "Мойсей", його завершальний акорд - твори часу духовного зв'язку з Українськими Січовими Стрільцями, де пам'ять серця стала критерієм справжності не лише життя людини й народу, а й мистецтва, його новаторства.
VІІ. Як і Т.Шевченка, доля часом надто жорстоко випробовувала Івана Франка: і тюрмами, і безпідставними звинуваченнями, і переслідуваннями з боку чужих та свідомо спланованою дискредитацією з боку "своїх". Вона карала недолею його дітей, ставила перед загрозою голодної смерті самого митця, коли заслужена слава І.Франка перейшла кордони всієї Європи.
Не випадково Т.Шевченко і Леся Українка, П.Тичина й А.Малишко як взірець саможертовності в ім'я ідеалу та щастя інших людей зображували Прометея: він був духом, характером зрідні українцю. Дивним феноменом жаги волі постає Ікар: він міг не летіти у Небо, бо знав: воскові крила ненадійні, однак полетів, бо не міг не летіти. Прометеївсько-ікарівські (як козацькі або відповідні воїнам УПА) риси визначили і характер життєдіяльності та долю Івана Франка: завдякийого таланту і працелюбності він міг досягти найвищої міри достатку та життєвих благ без жодного ризику. Але обмежитися конформізмом, не спробувати сягнути вершин гуманістично-ідеального?! Це означало б не бути Іваном Франком.
І на етапі ХХІ ст. є ті, що творили й несуть у собі вогонь Помаранчевої революції, а є ті, що досі живуть благанням: "Боже великий, єдиний, нам Україну храни…" Храни, Боже, допоки ми приглядатимемося: а що воно далі буде?..
Іван Франко явив світові образ людини - борця і творця, який жив, як писав, і писав, як жив: маємо "не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі". Тому в нього, як і в Т.Шевченка, навіть природа буває у стані не лише гармонійного спокою та величі, а й боротьби: "Гримить! Благодатна доба наступає…" Важливе поєднання єдності грому і благодаті. Як і в Гоголя: "Чуден Днепр при тихой погоде" та у Т.Шевченка: "Реве та стогне Дніпр широкий…" Тому і ви, люди… прокиньтеся, "вставайте, кайдани порвіте!…"
"Не пора, не пора, не пора… служити агресивним сусідам", - писав І.Франко у молодості. До рішучої боротьби за суверенітет, демократію, державність, свободу закликав він у час безпосередньої співпраці з організацією Українських Січових Стрільців, коли ті виступили проти окупаційних сил, зокрема російських імперських військ, у час Першої світової війни.
Воля до життя та до самоствердження зумовлює боротьбу у творах І.Франка дітей і дорослих, представників еліти і таких зобиджених долею, як герой "Украденого щастя", реальних борців за свободу України і міфологізованих євреїв у поемі "Мойсей", бо І.Франкові була близькою по духу притчова аксіома: навіть добрі друзі полишають людину (народ) у час негоди, а от добра надія - ніколи.
Великий Франко вірив у незнищенний, всеперемагаючий дух планетарного українства, тому й не лишився у минулому, а постане ще величнішим та суголоснішим у майбутньому.
Тому в ім'я нашого добра потрібно осягати його, іти до І. Франка.
Loading...

 
 

Цікаве