WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Вірити в силу духу і в свій народ (І.Я. Франко) - Реферат

Вірити в силу духу і в свій народ (І.Я. Франко) - Реферат

культури на межі ХІХ-ХХ ст. І це, як і в Т.Шевченка, за надто несприятливих обставин! Але як урок: обставини для всіх однакові, люди - різні. Різні й дороги та наслідки.
Що ж привело Великого Каменяра на вершину людських можливостей і здобутків? Одне є незаперечним: природний талант. Універсально великий, рідкісний багатогранністю талант. Та як коштовний камінь потребує обробки, так вимагає відгранення і талант.
І тут на допомогу Богові має прийти сама людина.
Геній І.Франка в тому, що він розкрив таємниці й секрети "поетичної творчості" не лише сотень інших людей, а й себе самого. Причому, з позицій найвищої як критеріальності, так і самовимогливості ("Дещо про себе самого"). Цілим інститутам не охопити обширів світу Івана Яковича, тому зазначимо лише окремі гілки велетенського дерева життя і праці, і то, насамперед, очима самого творця.
"Є письменники, що їх життєпис цікавіший від їх творів, їх твори, - писав І.Франко, - це тільки матеріали їх характеристики, частини їх життєпису. Це генії, вибранці долі, великі й оригінальні і в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків…
За насиченим гуртом цих велетнів іде величезна юрба письменників - робітників і ремісників, менше чи більше талановитих…, працьовитих, впливових, читаних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів" ("Дещо про себе самого"). Печуть вони щоденний хліб, однак людина при цьому "неначе зникає поза тим, що зробила… Я один із тих робітників…"
Вражаюча скромність у самооцінці! Не те, що ми, сучасні: щойно видали пару творів - і вже великі, уже скидаємо з п'єдесталу попередників, предтеч. При цьому київські дядьки обкидають мотлохом "бузини" не лише І.Франка, а й Г.Сковороду, Т.Шевченка, Лесю Українку, П.Тичину, О.Гончара, а суспільство мовчить, "витріщивши очі": ганять же не їх особисто, а національну честь - то й що?..
І.Франко і на кінець 80-х років ХІХ ст. уже не був "одним із тих". Навіть біографічно. Дитина, хай і заможних, але - селян, та ще й українців (з домішкою німецького субстрату), він ще в дитинстві залишився без тата, а далі й без мами. У школі зазнавав кривд і зневаги, але скоро став першим учнем. Вивчення грецької і латини, польської і німецької, а в університеті - і російської мов; докторат у Віденському університеті, а водночас - арешти і тюрми, безкінечні нападки з боку "патріотів": і польських, і "своїх". Далі - редактор ЛНВ та НТШ, соратник М.Грушевського, гігант, якого, одначе, тричі не прийняли у дійсні члени НТШ…Титан праці, який ледве зводив кінці з кінцями матеріально, а на початок ХХ ст., вже маючи європейське визнання, був приречений на голод. І.Г.Хоткевич мусив звертатися до української громадськості по допомогу. Було зібрано певні кошти, але їх конфіскує російська окупаційна влада… Доведений до крайнього фізичного й психічного виснаження, І. Франко потрапляє до притулку. Але й там надихає Українських Січових Стрільців на боротьбу за відродження державності України. Це - одна частина його життєпису. Сумна. Але й вона виявляє як надзвичайну обдарованість, так і могутню силу волі, титанічність характеру.
І.Франко рано починає писати оригінальні твори і перекладати чужі, при цьому вражають межі його інтересів та переживань. Галичанин - він зріє всю Україну, постійно тягнеться до Києва (тут і одружується), а водночас як українець бачить всю планету у її минулому і сучасному, в усій різнорідності націй, мов і культур. Це позначається і на літературній творчості (поезія, проза, драматургія - при цьому лірика переплітається з епікою, комедією і драмою; записи понад 800 народних пісень; образи сучасності бачаться через співвіднесення їх з героями минулого, як Захар Беркут, а також з героями античної Греції, Нібелунгів, Гете і Шіллера, Шекспіра й Толстого, Міцкевича і Золя…), і на життєвому та творчому кредо. І.Франко усвідомлює світову історію в єдності "вершин і низин" розвитку цивілізації та культури. Він прагне єдності з носіями поступу. І все ж, понад усе для І.Франка постає Т.Шевченко, бо за ним він бачить найвище втілення народності, гуманізму, духу свободи. І через розуміння творчості Великого Кобзаря (починаючи з "Перебенді") осягає минуле й пророцтва майбутнього України, правду буття, долі й будучини свого народу, шлях перетворення його з етнічної маси в самосвідому націю (що заповідає і "галицькій молодіжі").
Це і стає критерієм у його дискусіях з М.Драгомановим та Лесею Українкою, М.Грушевським та М.Павликом, клерикалами як з москвофільського, так і з народовського таборів. Його турбує не так щоденна дрібнота й марнота життя, як клерикалізм духу, особливо тих, хто клянеться в людяності й патріотизмі, а живе зрадництвом, змушуючи думати про справжню сутність людини, про те -
Чого у нас відступників так много?
Чому для них відступство не страшне?!.
І.Франка звинувачують у декадентстві. Та поет гнівно відповідає: "Який я декадент? Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох". Я не є епілогом, я є прологом нової якості буття народу! - інша справа, що я не є казенним патріотом. Бо що таке справжній патріотизм? Для декого - чини та бариші, маєтності і хліб та кусень сала, для мене ж - вічно звироване сумління, пекуча жага щастя всієї України, що й стає причиною того, що "я гавкаю раз-в-раз, щоби вона не спала".
Іще Т.Шевченко писав: "Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше спати, спати і спати на волі", бо це аморально й трагічно для будучини. Прекрасно звучить і пісня колективу сучасних "мандрівників", звернена уже до сучасності: "Не спи, Україно!.." Борися за своє щастя!
І.Франко стає між віками і поколіннями, вдаючись до мінорних мотивів з найблагородніших помислів: хай буде погано мені, аби нації було добре. Про це він писав: "Признаюся в гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів… Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи…Є, зрозуміло, й винятки, але думаю про всю масу суспільства".
"Признаюся у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти". Бо за що її любити? За природу? Красоти природи - скрізь. Як расу? - але вона обважніла й незграбна, сентиментальна, позбавлена гарту й сили волі, спроможності з усіх сил боротися за ідеали справедливості, суверенності, честі, свободи.
Отже, І.Франко насправді не є патріотом? Відповідь Каменяра вражає величчю духу: "Якраз навпаки! Незважаючи на все, я почуваю себерусином й працюю для Русі з почуття собачого обов'язку. Як син українського селянина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шелеги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали".
Іронія долі: хвалячи Т.Шевченка й І.Франка, ми давно втратили не лише їхню любов до села, а й розуміння його історичної ролі, а водночас - і любов до його мови й культури, сили духу рідної землі. Втратили відчуття дивовижної правди Франкові сповіді: "Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі".
Отже, печальний, небажаний жереб?
Ні, філософія мудрості: "Я можу здригатися, можу стиха
Loading...

 
 

Цікаве