WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історична спадщина українсько-французьких відносин - Реферат

Історична спадщина українсько-французьких відносин - Реферат

пригнобленихнародів. Секретарем Офісу і редактором журналу став Жан Пелісьє. Один з номерів журналу "Аннали національностей" (1913) був присвячений Україні (вступну статтю про Україну "Одна поневолена нація" написав Шарль Сеньобос). У цьому номері "Анналів" було опубліковано також статті М.Грушевського "Коротка історія України", "Історичний перегляд української літератури", матеріали С.Єфремова, М. Вороного, Ольги Косач, Лонгина Цегельського (про українців під Австрією).
Під час Першої світової війни Франція, щоб не викликати незадоволення Росії, уникала українського питання і навіть заборонила поширювати у Франції "La revue ukrainienne" ("Український журнал"), який друкував у Лозанні Союз визволення України. Після Першої світової війни Україна виявилася розшматованою: частини українських етнічних земель дісталися країнам-союзницям Франції, а з Радянським Союзом вона стала шукати спільну мову, відчуваючи потребу у "великому союзникові" на Сході. Російська "біла" еміграція і посольство СРСР у Парижі спільно запевняли французів, що ніякого "українського питання" немає, що то все - "німецька інтрига".
У 1920 р. українська делегація побувала на мирній конференції у Версалі, де французький посол Гаяр-Бансель вимагав незалежності України, але безуспішно. Делегація опублікувала тоді українські вимоги - "Ноту делегації УН Республіки на Мирну конференцію" та історичну довідку "Україна, Східна Європа і мир". У 1921 р. Франція перетворила делегацію на дипломатичну місію України, яку очолив міністр зовнішніх справ УНР Олександр Шульгін.
Нечисленна українська політична еміграція не дістала підтримки французьких урядових кіл у своїй політичній діяльності на користь незалежної України. Адже погляди французів на Україну формувалися під впливом тих петербурзьких та московських професорів, тих політичних діячів Росії, генералів білої армії, які після Жовтневої революції були закинуті долею до Франції. Викладаючи там в університетах, видаючи мемуари та наукові праці з історії, вони сприяли виникненню певних стереотипів стосовно України, а саме що: Україна хоч і своєрідна, специфічна, але все-таки не більше, ніж провінція Росії.
Після поразки уряд УНР із Симоном Петлюрою на чолі Директорії переїхав у 1924 р. до Парижа. В той час було закладено основи української бібліотеки, в якій і досі зберігаються документи УНР, засновано тижневик "Тризуб", у якому Петлюра друкував свої статті, а також документи трирічного існування незалежної України у важких обставинах боротьби проти білих і червоних. Життя Симона Петлюри закінчилося 25 травня 1926 р. в Парижі. Після його смерті вся так звана "уенерівська еміграція" (уряд ї старшини Армії), переборовши збентеження, взялася до праці. Після закриття "Тризуба", завдяки заходам професора І.Борщака, почав видаватися журнал "Україна". Професор І. Борщак із О. Шульгіним у 1939 р. виклопотали в інституті східних мов - ІНАЛКО - кафедру українознавства, до курсу якого були включені предмети: мова, література, історія та географія України. Там викладали й викладають професор І.Борщак, Марія Шерер, Аркадій Жуковський, Омелян Круба, Ольга Мандзюкова-Камель з Праги, Володимир Косик, Н.Коптілов.
Негативне ставлення до українців було і після Другої світової війни, коли про них говорили як про "сепаратистів", хоча не враховувати внесок українського народу у спільну перемогу Об'єднаних націй над силами нацизму було важко. В окупованій Україні діяли підпілля, широкий партизанський рух. Нацисти навіть не спромоглися сформувати там який-небудь уряд. Українці брали участь навіть у бойових діях по визволенню французької території від загарбників. Але діяли застарілі стереотипи, і все приписувалося росіянам.
Ще донедавна деякі місцеві органи влади Франції відмовлялися зазначати в документах "українець", бо, мовляв, такої держави нема. Посольству України доводилося роз'яснювати, що така держава є. В результаті - вибачалися, виправдовуючись старими інструктивними матеріалами.
Однак навіть у довоєнній Франції були люди, які розуміли, що Україна - не чиясь "інтрига", і що український народ - це реальність, яку Франція має брати до уваги при розробці своєї зовнішньополітичної лінії в розбурханій Європі (Р.Мартель, Ж.Бенуа-Мєшен, Ж.Леконт-Буане).
Франція цікавилась Україною. Про це свідчать короткі відвідини Києва у червні 1966 р. Президентом Шарлем де Голлем. Під час цього візиту Президент Франції зустрівся з тодішніми керівниками УРСР, обмінявся думками щодо французько-українських зв'язків, згадав про велику, але трагічну історію України, яка в усі віки зворушувала серця французів. Відпітаючи з Києва, Шарль де Голль сказав на прощання по-українськи: "Хай живе Київ, хай живе Україна!".
Наступник де Голля Жорж Помпіду у 1974 р. мав намір відвідати Київ, але смерть не дозволила здійснити ці плани. Через рік Жискар д'Естен був у Києві, але, повернувшись до Парижа, несподівано назвав Україну провінцією Росії.
Можна переконливо твердити, що до певного часу відносини з Україною не входили до пріоритетів зовнішньої політики Французької Республіки останнього періоду. Однак, 27 грудня 1991 р. разом з усіма провідними країнами світу Франція визнала Україну незалежною суверенною державою, а через місяць прийняла рішення про встановлення з нею дипломатичних відносин. Відтоді минуло вже понад десять років, і зараз настав час, коли варто бачити Україну як самостійного, самодостатнього партнера стабільності в Європі, як велику країну в масштабах сучасного світу. Не можна не погодитися із словами колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла Франції в Україні Паскаля Фієскі: "Кожного разу, коли обставини та людські дії зближували Париж та Київ, взаєморозуміння було таким близьким і сталим, що був цілком природним близький склад думок. Але внаслідок того, що цей контакт був легким і успішним, довгий час взаємне знайомство і пізнання були недостатніми. Зараз перешкоди минулого вже відомі і, я сподіваюсь, остаточно зникли" [11].
Література:
1. Борщак І. Вержен і Україна // Документи французького архіву Міністерства закордонних справ. - Нова Україна, грудень 1993. - С. 177 - 180.
2. Борщак І. Наполеон і Україна. - Львів,1937. - С. 22 - 23.
3. Борщак І. Французька політика на Україні. - Париж. - С. 3.
4. Борщак І., Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичне есе. - Львів, 1991. - С.101.
5. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. - К.,1991. - С. 37 - 38.
6. Гатненко А. Сучасна Україна на картах Франції //Україна. Європа. Світ. - 1998. - 22 - 28серпня. - С.24.
7. Котляр М. "Анна Руська, королева Франції" // Віче. - 1993. - №6. - С.136.
8. Лобанофф А. Збірник історичних творів про королеву Анну, або Агнесу, дружину Анрі І, короля Франції - Париж, 1825. - С. 10 - 12.
9. Лобанофф А. Збірник історичних творів про королеву Анну, або Агнесу, дружину Анрі І, короля Франції - Париж, 1825. - С. 10 - 12.
10. Молдован А. М. Слово о законе й благодати Илариона. - К.,1984. - С. 91 - 92.
Loading...

 
 

Цікаве