WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історична спадщина українсько-французьких відносин - Реферат

Історична спадщина українсько-французьких відносин - Реферат

українськогогетьмана, що той і зробив у своїх "Мемуарах" (1684).
Ще більше зацікавлення у Франції Людовіка XIV викликав гетьман Іван Мазепа, бо Франція не тільки стежила за всіма діями Мазепи, але й допомагала йому укласти українсько-шведський союз, а після полтавської поразки вплинула на Порту, щоб та не видала гетьмана до рук москалів.
Двір Карла XII був точно інформований про події в Україні й гостро засудив вандальське руйнування Батурина. Згодом велику роль у французькій дипломатії відіграв син гетьмана Пилипа Орлика Григорій, що став французьким генералом та членом таємної ради при дворі "Секре дю Руа". За дорученням Людовіка XV Григір Орлик їздив до кримського хана, щоб намовити його на війну проти Московщини. При цій нагоді Григір таємно побував в Україні, звідки привіз українську документацію Вольтерові, який написав "Історію Карла XII", де багато уваги присвятив Україні.
Протягом майже всього XVIII ст. інтерес Франції до України не згасав, що пояснюється, подіями Північної війни, під час якої гетьман України Іван Мазепа в союзі зі шведами зробив спробу вийти з-під влади російського царя і стати суверенним володарем.
Після остаточної ліквідації автономії Гетьманщини, знищення Запорозької Січі Україна перестала бути суб'єктом міжнародної політики, бо стала рядовою провінцією імперії.
У XVIII ст. ставлення Франції до України змінилося: міністерство закордонних справ виробило багато проектів щодо України. Згідно з інструкцією міністра де Торсі, датованою 28 травня 1710 р., "поширення могутності Москви не відповідає інтересам короля" (Невиданий щоденник Ж.-Б.Колберта, маркіза де Торсі за 1709, 1710 та 1711 роки. - Париж, 1884). У 1734 р. політичний директор міністерства закордонних справ Ле Дран так визначив політику Франції щодо України: "Росію можна турбувати через Україну. Козаки, що мешкають в Україні, - ця велика та смілива нація незадоволена; довго вона стогне під ярмом росіян" [3, 3].
Свого часу гетьман Пилип Орлик провадив політику зближення із Заходом, шукав союзників для незалежної політики. Французька дипломатія підтримувала Григорія Орлика, коли той служив у французькій армії та перебував на дипломатичній службі. Батько й син Орлики постійно підтримували міцні політичні та культурні зв'язки з Францією.
При Людовіку XVI політика Франції щодо України залишалася сприятливою. Після знищення Запорозької Січі Міністр закордонних справ граф де Вержен написав "Спостереження про запорізьких козаків" (1776), де оцінює їх так: "Козаків завжди і всі вважали за вільну націю; після того, як були під протекторатом Польщі, вони перейшли під Кримську протекцію; нині козаки під жорстоким пануванням Росії... Потрібно обміркувати умови, які можна було б запропонувати козакам щодо їх долі, як вони відокремляться від Московії..."[7, 177]. Двотомна праця службовця бюро закордонних справ Жана-Бенуа Шерера "Літопис Малої Росії, або історія запорізьких козаків та козаків України або Малої Росії" (1788) - широка історія України до 1734 р. Нею як важливим джерелом інформації, користувалися в канцелярії закордонних справ Франції.
Українське питання було порушене під час Французької революції, лідери якої ненавиділи Катерину II, що оголосила посла Франції персоною "нон грата". Після повернення до Парижа він надіслав до Конвенту записку, в якій вказував на необхідність підготовки в Україні антиросійського повстання. Один із французьких агентів в Україні у повідомленні від 24 грудня 1796 р. на адресу Міністра закордонних справ зазначає, що "в подоланні московської сили треба розраховувати головним чином на козацьку силу в Україні. Цей колись вільний народ не забув ще того, ким він був"[2, 22].
Франція виявляла особливий інтерес до України й під час кампанії Наполеона проти Росії. Наполеон цілеспрямовано цікавився українськими козаками і доручив міністерству закордонних справ підготувати про них письмовий матеріал (книга "Історія Козаччини"). Це завдання було покладено на відомого історіографа Шарля-Луї Лесюра (1770 - 1849).
Плани Наполеона було щодо України викладено в записці керівника політичного відділу міністерства зовнішніх зносин графа де Отеріва. Передбачалося Правобережну Україну передати під опіку Польщі. Лівобережна Україна після розділу Російської імперії мала стати незалежною державою, перейменованою на Наполеоніду і бути державою-буфером та перешкодою для виходу Росії до Чорного моря. За винятком прихильника Наполеона Василя Лукашевича, українські політичні діячі не схвалювали цього плану. Російський уряд не довіряв сформованим в Україні полкам, які складалися з козаків та українських рекрутів, і не використовував їх проти французів.
У післянаполеонівську епоху Україна стає об'єктом суто етнографічних зацікавлень французького "освіченого суспільства". Славна історія, мова, культура українців опинилася поза колом його інтересів.
Були й винятки. Так у 1847 р. з'являються студії про Шевченка та про Кирило-Мефодіївське братство французьких авторів (Е-А.Драна, Д.д'Авріля, А.Лєруа-Боліє та інших).
У другій половині XIX ст. культурні зв'язки між Україною і Францією посилюються. У Франції проживала в 1860 - 1867 роках Марко Вовчок, де переклала французькою свою повість "Маруся", а видавець П.Ж.Ецель (Сталь,), який захопився українською красунею та її небуденним твором, одразу видрукував його у своєму видавництві (згодом його перевидали 30 разів). У Ніцці та Парижі навчалася Марія Башкирцева, залишивши по собі понад 150 полотен і малюнків, надрукувала "Щоденник" (1887) та "Листи" (1902).
У 70-х роках XIX ст. увагу французьких політичних і культурних діячів до українського питання привернув Михайло Драгоманов. На Міжнародному літературному конгресі в Парижі (1878) він виступив проти Емського Указу і розповсюдив брошуру "Українська література заборонена російським урядом".
Михайло Грушевський був у Парижі в 1903 р., читав лекції з історії України у Вищій російській школі соціальних наук. Директором цього навчального закладу, де викладали вихідці з Росії, а також французи: Поль Бойє, Шарль Сеньобос, Анатоль Леруа Больєтаінші, був українець з Харкова Микола Ковалевський. На основі цих лекцій Михайло Грушевський видав підручник "Очерк истории украинского народа" (1904).
У зв'язку з проросійською політикою Франції на початку XX ст. французька громадськість одержувала інформацію про Україну тільки від українських емігрантів, зокрема від Ярослава Федорчука - автора праці "Національне пробудження українців" (1912). Воєнно-політичний союз Росії та Франції з активною російською культурною експансією (особливого розмаху вона набула в кінці XIX ст. і на початку XX ст., аж до самого вибуху Першої світової війни) змусив французів зовсім забути про долю народів, що стогнали під гнітом царизму. Знекровлена, позбавлена власної культурної ідентичності, безправна Україна нічого не могла запропонувати світові. Єдиним винятком у Франції в цей період був Офіс Союзу національностей, створений у 1912 р. для захисту
Loading...

 
 

Цікаве