WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історична демографія України ХVI – ХVII ст.: стан та проблеми - Реферат

Історична демографія України ХVI – ХVII ст.: стан та проблеми - Реферат


Реферат на тему:
Історична демографія України ХVI - ХVII ст.: стан та проблеми
У вітчизняній історії малодослідженими залишаються питання історичної демографії, особливо так званої достатистичної доби, тобто до XVIII ст. Такий стан демографічної проблематики пояснюється як суб'єктивними, так і об'єктивними причинами. Помилкові уявлення про роль і місце народонаселення у суспільному розвитку призвели до того, що демографія зійшла до рівня реєстратора статистичних матеріалів і перетворилася на одну із забутих галузей наукового знання [7]. Незважаючи на те, що окремі вчені, як, наприклад, один з найвидатніших українських демографів і статистиків М.В.Птаха [2], звертали увагу на важливість розробки демографічної проблематики, історична демографія залишилася поза увагою українських вчених. М.Ю.Брайчевський характеризував стан історичної демографії в Україні як катастрофічний [3].
У той же час будь-яке системне вивчення того чи іншого суспільства не може обійтися без аналізу демографічних явищ. Автор теорії демотичного чинника в історичному процесі М.М.Ковалевський уважав, що "главным фактором всех изменений экономического строя является не что иное как рост населення" [4]. При цьому він зауважував, що на історичний процес рівною мірою впливає як зростання, так і зменшення населення. Аналогічної думки дотримувався і один з найвідоміших представників французької школи "Анналів" Фернан Бродель, який уважав чисельність населення "чудовим індикатором", що підсумовує успіхи й невдачі. "Якщо людей стає більше, відбувається і піднесення виробництва та обміну; розширюється хліборобство на перелогових, лісистих, болотянистих, гористих землях. Спостерігається зростання мануфактур, збільшення розмірів сіл і ще частіше - міст; зростають масштаби пересування людей [5]".
Відставання вітчизняної історичної демографії особливо гостро відчувається на тлі досягнень західноєвропейської демографічної науки. Визнання актуальності й важливості демографічної проблематики викликало на Заході інтенсивну розробку історико-демографічних досліджень. Якщо в 50-х роках у центрі уваги західноєвропейських істориків і соціологів були проблеми, пов'язані з економічними передумовами зростання і спадів населення, вивчення демографічної динаміки, густоти залюдненості різних регіонів, чисельності різних соціальних груп, то в наступні роки вони перейшли до вивчення таких феноменів, як модель шлюбу, сімейні взаємовідносини, становище жінки в родині й суспільстві, її права та обов'язки, виховання і соціалізація дітей тощо. Крім того, вони розробили цілий ряд методик для дослідження таких складних питань, як структура сім'ї, домогосподарства, участь у ньому рідних і близьких тощо. Внаслідок цього історична демографія перетворилася з описової історії народонаселення на аналітичну історію багатоаспектних за своєю сутністю демографічних процесів.
В українській історіографії широка демографічна проблематика, як-от: характер родини, її тип і структура, масова демографічна поведінка, народження і смертність, взаємовідносини братів і сестер, батьків і дітей, уявлення про сім'ю, шлюб, любов, включаючи вплив цих уявлень на різні сторони життя суспільства, особливо в ранні історичні періоди, майже не зачіпалися.
Необхідність зведення історії з п'єдесталу науки про суспільство до рангу науки про людину в суспільстві ставить на порядок денний вивчення проблем історичної демографії. Адже саме в демографічних процесах і явищах утілюється найважливіший в історії "людський фактор", найбільше виявляється той чи інший елемент історії з людським обличчям. Людина як конкретний носій національних і культур них традицій, релігійних та моральних настанов, ментальних стереотипів, усвідомлених і неусвідомлених психологічних мотивацій має стати об'єктом серйозного вивчення з точки зору історичної демографії.
Проте, в українській демографії залишаються недослідженими не тільки широка демографічна проблематика, але навіть і питання кількісної характеристики населення України ХVI - ХVIІ ст. У різний час цими питаннями займалися такі дослідники, як А.Павіньський, О.Яблоновський, М.Ф.Владимирський-Буданов, В.О.Романовський, О.І.Баранович, О.С.Компан, І.П.Крип'якевич, М.Г.Крикун, С.І.Копчак та ін. Однак, учені виходили з різних, іноді протилежних, методологічних концепцій щодо характеру залюднення України та користувалися різними джерелами і методичними засадами при своїх обрахунках чисельності населення. У результаті на сьогодні маємо декілька оцінок чисельності людності як окремих регіонів, так і України в цілому, що суттєво розходяться між собою.
Одним з перших розпочав демографічні дослідження на українських матеріалах О.Яблоновський, який виходив з теорії про культурницьку місію польської шляхти по освоєнню українських земель. За його підрахунками, на Волині й Поділлі наприкінці XVI ст. мешкало 391.516 жителів, а на території Київського та Брацпавського воєводств - 545.380 [6]. М. Ф. Владимирський-Буданов, проводячи розрахунки по Київському воєводству, був настільки збентежений одержаним результатом у 17.000, що абсолютно довільно збільшив це число у декілька разів [7].На території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств разом у другій половині Х/ІІ ст. він нараховував близько 1 млн. осіб [8]. О. І. Баранович уважав кількісні оцінки М.Ф.Владимирського-Буданова заниженими у багато разів. Досліджуючи матеріали подимного тарифу 1629 р., він склав реєстр поселень Волині із зазначенням у кожному з них кількості житлових споруд і, довівши значно більшу заселеність Волині, обрахував чисельність її мешканців у першій половині XVII ст. у 655тис.[9]. На Брацлавщині в цей же час, за його розрахунками, проживало щонайменше 550 тис. населення, а в південній Київщині - 1.400 тис., тобто разом близько 2 мільйонів [70]. Населення Галичини він обчислював у 1.100 тис. осіб [11]. М. Г. Крикун обраховує населення Волині у 770 тис. [12].
Демографічні дослідження Лівобережної України другої половини XVII ст. належать В.О.Романовському. Критично проаналізувавши переписні книги 1666 р., він обраховував населення Лівобережжя у 500 тис. [13]. Проте, О.С.Компан зазначала, що переписні книги, як і податкові реєстри, на підставі яких проводили свої обрахунки О.Яблоновський, М.Ф.Владимирський-Буданов, О. І. Баранович є неповними щодо кількості податкових одиниць [14]. На підставі дванадцятикратного розміру сплати поборового податку 1628 р. в Київському воєводстві О.С.Компан зробила висновок, що податковою одиницею виступало велике дворище, у якому вона рахувала пересічно 12 димів. Виходячи з цього й опрацювавши дані подимних реєстрів Київського і Чернігівського воєводств за 1629, 1631 та 1640 роки, дослідниця визначила їхнє населення в 1 млн. 750 тис. мешканців [75], а Київського, Чернігівського, Волинського, Подільського і Брацлавського воєводств разом на середину XVII ст. - у 3 млн. 200тис. [76]. Проте, з цією методикою обрахунків О.С.Компан не погодилися М.Г.Крикун і 3.Гульден [17]. М. Г. Крикунне обмежився лише критикою, а, на підставі зіставлення подимних реєстрів 1629, 1630, 1640, 1648, 1650 років з іншими джерелами, уточнив число поселень та розташованих у них житлових будівель ряду воєводств Правобережної України першої половини XVII ст. [78].
Здавалося б, що тепер, маючи більш-менш уточнене число населених пунктів і житлових споруд у них, за тодішньою термінологією - "димів", можна легко вирахувати чисельність населення як окремих воєводств, так і всієї України XVI - XVII ст. Однак тут постає проблема середнього коефіцієнту, себто пересічного числа мешканців одного диму. Практично майже всі вітчизняні дослідники виходять з коефіцієнта, що дорівнює 6. Ця традиція бере свій початок від Юрія Крижанича, який свого часу зауважував, що за тодішніх умов, при числі дітей у родині менше чотирьох, годі було сподіватися будь-якого зростання населення [79]. Це число виявилося
Loading...

 
 

Цікаве