WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Інформаційний простір як чинник національної безпеки України - Курсова робота

Інформаційний простір як чинник національної безпеки України - Курсова робота

Комітетом, схвалили проект. Американцям же не сподобалося, що "в законопроекті надзвичайно широко трактується захист інформаційної безпеки країни, що звужує можливість формування плюралізму...", що в ньому наявні такі дефініції, як "національні ресурси, інформаційні ресурси виняткового значення, ресурси як національне надбання" (на думку американців, ці правові режими недостатньо чітко визначені, хоч ознайомлення з ними свідчить про протилежне - занадто чітко й однозначно сказано), що проектом "суттєво звужується функціонування іноземних мов у національному просторі України", а це, бачите, "знижуватиме можливість іноземцям, які постійно або тимчасово перебувають в Україні (а таких стає дедалі більше) знайомитися з соціально-політичним, економічним та культурним життям країни" [17]. (ніби не загальноприйняте правило: хочеш ближче познайомитися з народом, вивчи його мову).
Надуманість претензій експертів, залучених консорціумом "Верховенство права", видно неозброєним оком. Вони виходили не з інтересів держави Україна, яка хотіла б, як і будь-яка інша країна, бути господаркою свого інформаційного простору та захистити свій інформаційний суверенітет, а з позиції тих, від кого й треба найбільше захищатися. Аби переконатися у цьому, досить зіставити хоча б зауваження експертів щодо звуження "функціонування іноземних мов у національному просторі України" з самою нормою, закладеною в законопроект:
"Функціонування іноземних мов у національному інформаційному просторі України визначається потребами поширення вітчизняного (національного) інформаційного продукту за рубежем та необхідністю культурно-освітніх програм і видань іноземними мовами для населення України, а також відповідно до інтересів участі України в міжнародному інформаційному співробітництві за укладеними нею угодами.
Продукція зарубіжних телерадіоорганізацій поширюється в Україні державною мовою чи мовами національних меншин України, але в обов'язковому супроводі перекладу на державну мову чи мови національних меншин України, за винятком випадків, передбачених законодавством (викладання іноземних мов, музичні програми і передачі тощо).
Друковані видання іноземними мовами поширюються в Україні на основі міжнародних договорів, ратифікованих Україною, в порядку, визначеному Законами України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та "Про видавничу справу" [18].
Що є в цих нормах такого, що суперечило б міжнародному праву, що звужувало б функціонування іноземних мов у національному просторі України та зменшувало би можливість іноземцям знайомитися з різними сторонами життя України?
І вже зовсім не об'єктивно звучить звинувачення експертів у тому, що нібито ці норми не узгоджуються "з конституційними та міжнародними нормами щодо вільного доступу до інформації" [19].
Недарма ж у "Зауваженнях..." не розкривається, з якими саме статтями Конституції України та з якими саме міжнародними правовими актами не узгоджуються процитовані норми українського законопроекту.
Цей неординарний, але вельми промовистий і характерний приклад наведений для того, щоб зайвий раз проілюструвати: жодні іноземні "добродійники" не зацікавлені захищати українські національні інтереси. Вони доти будуть добродійниками, доки не побачать, що українські інтереси "не стикуються" з інтересами їхньої країни. На чиєму боці вони опиняться в такій ситуації, неважко передбачити. Та це й видно у нашому конкретному випадку із вчинків та дій американського консорціуму АРД/ЧЕККІ "Верховенство права", який навіть уже виконану роботу не оплатив згідно з укладеною угодою. Про яке верховенство права можна тут говорити? Прагматичність, доцільність із позиції інтересів власної країни - оце і все верховенство права. І мав рацію головний консультант Комітету Верховної Ради України законодавчого забезпечення свободи слова та засобів масової інформації Євген Лук'яненко, коли в усій цій, м'яко кажучи, негарній історії вбачав "спробу консорціуму зажити слави благодійника на сприянні розробці політичне інертних законопроектів, приховавши за цим жорсткі спроби тиску на суверенітет українських законодавців, які працюють над проектами державобудівничого політичного значення" [20].
7. Помаранчева революція: журналістський бунт
В середині 90-х років минулого століття в Україні сформувалася нова, олігархічно-кланова система засобів масової інформації. Кілька сімей нових скоробагатьків заволоділи більшою частиною інформаційного простору, передусім наймасовішого і найдоступнішого для загалу - телеефіру. Режим Кучми-Медведчука-Януковича, відчуваючи близький кінець своєму пануванню, зробили ставку на залежні ЗМІ. Побутуючу істину про те, що хто володіє інформацією, той володіє світом, тодішня влада розуміла по-своєму: хто володіє інформаційним простором, той може вільно маніпулювати суспільною свідомістю. Робилося це старим способом - запровадженням політичної цензури у вигляді так званих "темників". Суть їх полягала втому, щоб, по-перше, блокувати доступ до ЗМІ опонентам-опозиціонерам; по-друге, широко пропагувати "правильні" дії чільників тодішньої влади. Журналісти були настільки сковані по руках і ногах, свобода слова була загнана у такий глухий кут, що у журналістському середовищі назрівав вибух непокори.
Протест вилився у формі "Маніфесту українських журналістів із приводу політичної цензури". Під Маніфестом поставили свої підписи такі відомі українські журналісти, як Володимир Ар'єв, Євген Глібовицький, Тетяна Коробова, Юлія Мостова, Ірина Погорєлова, Олена Притула, Роман Скрипин, Святослав Цеголко, Роман Чайка, Андрій Шевченко та інші - всього 61 особа [21]. У документіконстатувалася наявність політичної цензури в нашій країні, що є приниженням і журналістів, і народу. Суть Маніфесту полягала у твердженні:
"Політична цензура є протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід'ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні, досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глузуванням над законом і над правом українських громадян" [22].
Цей документ був розміщений на сайті "Телекритика" [23], і до нього могли прилучитися всі бажаючі. Кількість підписантів наростала, як сніговий обвал - за кілька днів до Маніфесту приєдналися понад 500 журналістів з усіх регіонів України. Підписали його і викладачі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Карпенко В.О., Приступенко ТО., Чекмишев О.В.). Журналістський протест проти цензури підтримав профільний Комітет Верховної Ради на чолі з Миколою Томенком. З його ініціативи відбулися парламентські слухання на цю тему, на яких від імені Незалежної профспілки журналістів виступив Андрій Шевченко. Він охарактеризував запроваджені Адміністрацією Президента сумно відомі "темники": Це - безіменні папери з
Loading...

 
 

Цікаве