WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Інформаційний простір як чинник національної безпеки України - Курсова робота

Інформаційний простір як чинник національної безпеки України - Курсова робота

дослідження та поширення інформації;
- торговельні та інші установи з розповсюдження книжкової продукції і преси;
- зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;
- органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;
- філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України за рубежем;
- інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та не державні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.
Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також окремі громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.
Національний інформаційний простір - надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.
До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалася жодна інформація, що не вкладалася в рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Тепер Україна стала незалежною, утверджується як самостійна держава, але в її інформаційному просторі продовжують безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.
Цю ситуацію можна пояснити рудиментами комуністичної ідеології, певною традиційністю у сприйняті українським обивателем Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу, але жодним чином її не можна виправдати. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм інформаційним полем, охороняти його, обробляти, як дбайливий господар, засівати державотворчими ідеями, щоби потім пожинати той урожай, на який сподівається її народ.
3. Інформаційна експансія Росії.
Саме цією тривожною ситуацією і був викликаний Всеукраїнський форум "Інформаційний простір і безпека України", проведений з ініціативи Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка національно-демократичними силами ще у червні 1995 року в Києві. Не випадково, здавалось би, локальні інформаційні проблеми поставлені в контекст державної безпеки. Адже справа не тільки в тому, що український інформаційний простір Росія використовувала у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для промосковської ідеологічної обробки українських громадян. Справа в тому, що відкрита інформаційна агресія проти нашої держави несла для України велику небезпеку - аж до втрати незалежності. Адже через інформацію формується громадська думка; домінуючи в інформаційному просторі, можна вміло маніпулювати суспільною свідомістю, у чому Москва мала значний, ще комуністичний досвід.
На форумі було висловлене серйозне занепокоєння тим, що український інформаційний ринок заповнений російською періодикою і низькопробною літературою, а телерадіоефір заполонений передачами з Москви. Внесено чимало слушних пропозицій. Було започатковано громадську організацію на захист інформаційного простору України. Ця недержавна, позапартійна структура об'єднала громадські організації, релігійні конфесії, редакції засобів масової інформації, а також громадян України - усіх, хто хотів би бачити вітчизняний інформаційний простір національним, українським. Серед статутних завдань висувалися не тільки роз'яснювальна робота серед населення та сприяння розвиткові національних засобів масової інформації, а й створення законодавчої бази, яка забезпечила б захист і розвиток інформаційного простору української держави, розробка програми державної підтримки національної преси, створення та поширення української відео-, аудіо-, фото- та друкованої продукції, надання інформаційної допомоги українській діаспорі ближнього зарубіжжя, надто в Російській Федерації.
Розвиток наступних подій показав, що стривоженість національне свідомої громадськості України не була безпідставною. Кожен крок держави для утвердження свого інформаційного суверенітету зустрічав спротив з боку Москви та її п'ятої колони - комуністів-інтернаціоналістів і значної частини російськомовного населення. Цілу бурю, наприклад, викликала у південно-східних областях та в Криму перекомутація московських телепередач із головного загальнонаціонального каналу на другорядний, з меншим охопленням глядачів.
А коли безпосередня інформаційна експансія Москви в інформаційний простір нашої держави була все-таки обмежена, остання розпочала обхідні маневри, використовуючи структури так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД). Виконавчий секретаріат СНД розіслав у країни Співдружності, в тому числі й в Україну, проект "Концепції формування інформаційного простору Співдружності Незалежних Держав". За науковою фразеологією та завуальованим твердженням, що документ нібито має рекомендаційний характер, насправді приховувалася цілком конкретна мета - за допомогою спільного інформаційного простору Росія прагнула поновити своє беззастережне панування в межах колишнього Радянського Союзу (за винятком принципових країн Балтії).
Автори проекту відверто висунули пропозицію формування спільного інформаційного простору СНД практично у межах колишнього Союзу. Цим передбачалося забезпечити не тільки інтеграцію економік і культур країн Співдружності (голуба мрія російських шовіністів - хоча б у формі такої новітньої інтеграції забезпечити власну домінуючу роль у межах колишньої радянської імперії), а й включення інформаційних просторів країн СНД у європейський та світовий інформаційний простір (нібито ці питання не можуть вирішити самі країни СНД без посередництва Росії). І це, за задумом розробників проекту, мало бути лише початком інтеграційних процесів на базі створеної раніше (за часів тоталітарного режиму) інформаційної структури. На їхню думку - чого там приховувати! - об'єктивно інформаційний простір Співдружності (під домінуванням Росії) існує й тепер (частка правди в цьому є - Москва все робила для того, щоб справді було так).
Теоретично така ідея обґрунтовувалася нібито спільністю стратегічних інтересів країн СНД. Але це було чистої води лицемірством. Адже, якщо говорити конкретно, то стратегічні інтереси, наприклад, України й Росії не тільки не збігаються, а діаметрально протилежні у принципових питаннях.
"Якщо Україна вимагає повернути награбовані в неї історично-культурні цінності, розкидані по всій Росії, то остання вперто не хоче їх повертати. Якщо Україні вигідно отримати свою частку в
Loading...

 
 

Цікаве