WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна ідея покликана консолідувати українську націю - Реферат

Національна ідея покликана консолідувати українську націю - Реферат


Реферат на тему:
Національна ідея покликана консолідувати українську націю
Пам'яті академіка
Івана Федоровича Кураса,
Голови піклувальної ради
Науково-дослідного інституту українознавства
Слова, винесені в заголовок, взяті з праці віце-президента Національної академії наук, директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, академіка Івана Федоровича Кураса "Концептуальні засади визначення національної ідеї" (2004 р.)[7]. Він довго йшов до того, аби висловити цю думку публічно, аби утвердитися у ній як учений-історик, етнополітолог, українознавець, педагог, менеджер науки і просто як людини та громадянина. Нелегкою, але яскравою і благородною була життєва і творча дорога науковця, починаючи від шкільної, студентської та аспірантської лави до доктора наук, професора і академіка, від архівіста і доцента університету, від наукового співробітника до директора Інституту і віце-президента Академії наук, від партійного функціонера до віце-прем'єра Українського уряду та народного депутата Верховної Ради України. Яку б посаду не обіймав, на яку б висоту не піднімався Іван Федорович, він завжди був людиною творчою, постійно перебував у пошуку, прагнув якомога більше прислужитися Україні, розвитку знань про неї і про український народ. Іван Федорович був серед фундаторів створення Інституту українознавства ще в рамках Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, активно підтримав ідею його усамостійнення і набуття статусу науково-дослідного, впродовж багатьох років очолював Піклувальну раду інституту, підтримував і надавав йому велику допомогу.
У розквіті творчих сил, у полоні захоплюючих планів 16 жовтня 2005 р. І.Ф.Курас раптово помер, залишивши у несподіванці та розпачі дружину, синів, рідних, друзів і колег, недописані статті і книги, недочитані дисертації і літературні романи, недоредаговані проекти законів. Розум не хоче змиритися з тим, що людини, яка була нашим другом і товаришем ще з аспірантських років у Шевченківському університеті, з якою ми ще зовсім недавно спілкувалися, дискутували, радилися, не стало, як і не можемо знайти таких слів, якими можна було б висловити наш невгамовний біль, печаль і смуток від великої втрати, заспокоїти себе, родину і близьких покійного. Заспокоює хіба що усвідомлення того, що Іван Федорович залишається в пам'яті всіх, хто знав його, як яскрава особистість, світла й доброзичлива, мудра і розважлива людина, котра встигла за свої 66 років зробити на землі багато і залишила прекрасний слід, оскільки впродовж усього життя сіяла добре, розумне і вічне.
Іван Федорович був гідним сином України, своїх батьків - невтомних сільських трудівників, любив своє мальовниче село Немирівське Балтського району на Одещині, в якому він народився 3 жовтня 1939 р., де пройшло його нелегке дитинство, як і в усіх дітей війни, де він закінчив семирічку, а відтак пішов у широкий світ життя, пірнув у глибини знань, одержав атестат зрілості в Перелітській середній школі та вступив до Одеського державного університету імені І.І.Мечникова, історичний факультет якого закінчив з відзнакою в 1962 р. Тоді ж розпочав свою трудову діяльність на посаді наукового співробітника Кіровоградського обласного партійного архіву, що, очевидно, й визначило його в майбутньому як історика-документаліста. Впродовж усього життя в нього не згасав інтерес до документальних свідчень, не зазнало інфляції поважне ставлення до історичних джерел. За сумісництвом він працював асистентом кафедри марксизму-ленінізму Кіровоградського філіалу Харківського політехнічного інституту, виявляючи нахил і любов до благородної професії педагога.
В 1964 - 1967 рр. І.Ф.Курас навчався в аспірантурі історичного факультету Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, де й познайомилися з ним автори цієї статті. Завдяки відкритості та простоті, він дуже швидко сходився з людьми, був компанійським, життєрадісним, виділявся винятковою працьовитістю, широким кругозором, блискучою пам'яттю та енциклопедичністю знань. Невипадково, що іще до захисту кандидатської дисертації у квітні 1967 р. його було призначено на посаду доцента кафедри історії партії в університеті. Чимало тодішніх студентів запам'ятали молодого викладача як ерудованого, інтелігентного, доброзичливого і водночас вимогливого наставника. Такої ж високої думки про нього і його перші аспіранти.
Як не раз згадував Іван Федорович, Київський університет став для нього храмом високої науки, духовної культури та вільнодумства, тут визначилися наукові інтереси, сформувалась його дослідницька лабораторія як ученого і педагога. Він узявся за вивчення складної, контроверсійної, тривалий час спотворюваної у радянській історіографії проблеми, пов'язаної з історією національно-визвольного і революційного руху, діяльністю українських політичних партій у 1917 - 1918 рр. І хоч йому не вдалося вийти далеко за межі панівної тоді історичної схеми та партійно-класової інтерпретації багатьох подій і явищ Української революції, але його кандидатська (1967 р.), а згодом і докторська дисертації (1981 р.), опубліковані на їх основі статті та монографії [2] стали своєрідним проривом у дослідженні низки замовчуваних сторінок політичної історії України, оскільки вони були побудовані на досі невідомих документальних джерелах, запроваджували їх до наукового обігу і відкривали читачам можливість самостійно, по-своєму оцінювати і трактувати події. Очевидно, саме це й не сподобалось деяким ортодоксам у ході захисту докторської дисертації в Інституті марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, які не тільки ставили каверзні запитання, але й критикували автора за недостатнє "розвінчування українського буржуазного націоналізму і сепаратизму". Іван Федорович виявляв виняткову наукову працездатність, брав безпосередню участь у підготовці 4-го видання "Нарисів історії Комуністичної партії України", багатотомної історії Української РСР та інших праць. У 1988 р. його було обрано членом-кореспондентом та академіком-секретарем Відділення історії, філософії і права Академії наук УРСР[3].
Знаємо з власного досвіду, як багато надій покладали історики на горбачовську "перебудову", пов'язуючи її з можливим настанням нової ситуації в історичній науці, свободи творчості, з подоланням заідеологізованості, з ширшим доступом до архівів. Цей переломний період в історії України, в розвитку історичної науки застав Івана Федоровича на посаді заступника
Loading...

 
 

Цікаве