WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → “Образ людини” в українській філософії епохи Відродження XV – XVI ст. - Реферат

“Образ людини” в українській філософії епохи Відродження XV – XVI ст. - Реферат


Реферат на тему:
"Образ людини" в українській філософії епохи Відродження XV - XVI ст.
Одним з головних завдань історико-філософського українознавства є дослідження проблем, які відіграють визначну роль у формуванні філософських основ національної культури. Переорієнтація дослідницьких підходів у сфері історії національної філософської думки призводить до глобальних змін, серед яких чи не найголовнішим є те, що "філософія все більше зближується з людинознавством" (С.Кримський, В.Горський та ін.). Не осторонь цих трансформацій знаходиться й історія філософії, завданням якої є звернення до минувшини інтелектуальної традиції українського народу з метою виявити та реконструювати філософські підстави формування погляду на культуру як на світ людини, розуміння культури як простору людського спілкування та світовідношення. Однією з таких "підстав" є поняття образу людини та його місце в історії філософії України. Метою даної статті є спроба дослідити значення образності людського буття як однієї з умов формування української філософії до середини XVI ст. Зокрема, визначити періодизацію ідей в українській філософії доби Ренесансу, зробити огляд передренесансних ідей в Україні, аналіз творчості Ю.Дрогобича, П.Русина і С.Оріховського крізь призму поставленої проблеми.
Розуміння доби Відродження як принципово нового періоду в історії філософії та культури є досить важливим, особливо з огляду на спробу подати загальну характеристику цьому явищу. Розрізняють регіональні та національні Відродження. Регіональні (в межах Європи) - західне, південне, північне, центрально- та східноєвропейське. Національне - особливості протікання Відродження в межах культури певної країни. Відповідно до тієї ситуації, яка склалася в літературі, починаючи з 50 рр. XX ст., сформувалися два підходи до визначення місця Ренесансу (Renaissance) в історії та його роль. Перша відома як "бургхардська" концепція, автором якої є Якоб Бургхардт (Jacob Burkhart)[1], який аналізував дану епоху як особливу, замкнену й окреслену власними характерними рисами (індивідуалізм, секуляризація мислення і духовна емансипація особистості, культ мистецтв, ідея морального і політичного цинізму, реабілітація фізичної природи людини, відродження античної спадщини тощо). Другий підхід - це так званий "бунт медієвістів" К.Бурдах, Й.Гейзінга, Ф.Мазе та ін., що виступили з програмою антибургхардської концепції медиєвизації Ренесансу. На думку Ф.Мазе, добу Відродження і середні віки не слід розділяти на два різних історичних періоди. Ренесанс зі своєю великою реставрацією античності є лише завершальним етапом епохи середньовіччя, "осінню Середньовіччя" (Гейзинга). Тому на сьогодні практично неможливо вести мову про єдино прийняту модель італійського Відродження і гуманізму. З огляду на це, доречним є зауваження одного з дослідників італійського гуманізму Крістеллера (Kristeller) про те, що суперечки з приводу місця епохи Відродження настільки вже зайшли у глухий кут, що легше видати який-небудь текст або написати гарну монографію про творчість якогось ще невідомого автора, ніж вигадати чергову концепцію стосовно Ренесансу [5, 159]. Хоча сам Крістеллер розвивав ідеї істориків, які розуміли гуманістичний рух виключно як філологічний гурток, заперечуючи філософську оригінальність гуманізму, та зводили до studia humanitatis і риторики.
Якщо намагатися дати оцінку культурному життю України тих часів, то слід відмітити, що кінець XV - початок XVI ст. - це нова доба в історії філософії та культури України. Тип візантійсько-слов'янської християнської філософії (В. Горський), що визначав зміст духовного життя попереднього періоду вичерпував себе поступово. І в цьому є спільні риси, про що можна погодитися з Горським В., з культурним надбанням Західної Європи [3, 53]. Українські землі, які перебували під протекторатом Польщі, були залучені до міжнаціонального діалогу, оскільки впливи, що відбувалися в сфері культури, органічно засвоювалися і, відповідно, трансформувалися на ґрунті вітчизняної культури. Як приклад, слід згадати про те, що з середини XV ст. на Україні ще не існувало вищих навчальних закладів, тому велика кількість українських юнаків по закінченню місцевих навчальних шкіл їхали продовжувати освіту до польських або західноєвропейських університетів. За кордоном вони не лише отримували освіту, але й переймалися новими ідеями, передусім гуманістичними [6, 18].
Філософія Відродження розвивалася на основі ідеології гуманізму, однак, не зводилась виключного до останнього. У гуманізмі виокремлюють два етапи становлення: ранній та пізній. Ранній - так званий етико-філологічний або громадянський, що виник в Італії наприкінці XIV - в середині XV ст., у зв'язку з вивченням та викладанням "studia humanitatis". Пізній - остання третина XV ст., коли гуманістичні інтереси зміщаються в бік теології, натурфілософії та природознавства.
У розвитку ренесансних ідей на Україні можна виокремити три етапи [6, 14]:
1. Приблизно до середини XVI ст. - типологічно співпадає з раннім італійським, суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;
2. З 2-ої половини XVI - до початку XVII ст. - розробка ранніх гуманістичних ідей у зв'язку з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження (Ф.Метохіт, Н.Григора, Г.Г.Пліфон та ін.);
3. Друга третина XVII - початок XVIII ст. - комплекс гуманістичних ідей у значно меншому переплетені з реформаційними, офіційно останні відкидалися.
Певний ґрунт для сприйняття ідей гуманізму в українській філософській думці було закладено в результаті поширення передренесансних ідей в Україні з XIII-XV ст. Зокрема, незважаючи на те, що українська культура цього періоду розвивалася в руслі церковно-богословського змісту, проте вже в XIII ст. з'являються твори світського характеру з їх зверненням до реального земного життя людини та усвідомленням нею свого призначення. Найвидатнішим серед них є Галицько-Волинський літопис, який вважається одним з перших українських прозових творів, що охоплює період української історії від 1211 до 1292 рр. Зміст та характер викладу літопису не обмежується традиціями написання творів того часу. Автор прагне показати людину в усій її психологічній багатоманітності, намагається збагнути мотивації її вчинків та ті цілі, якими вона керується в реальному (земному) житті, що і зближує його з творами ранньогуманістичної спрямованості доби європейського Ренесансу.
Починаючи з XIV ст., на Україні широкого розповсюдження набувають так звані єретичні вчення, поява яких зумовлена особливостями соціальної дійсності того часу. Вони уособлювали собою ідеологічні вчення, що виражали інтереси певних суспільних сил, які виступали проти національного та соціального гноблення. Особливу роль відігравали апокрифи дуалістичного та есхатологічного змісту, які проникали в Україну з Візантії та Західної Європи. Серед таких вчень, які отримали широке розповсюдження на українських землях, слід згадати богомільство. Змістйого вчення зводився до наступного: сповідували дуалістичне вчення про два начала світу - добре (Бог) і зле (сатана), у відповідності
Loading...

 
 

Цікаве