WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

наймати музик тощо. Менш чітко простежується організаційна структура дівочих громад, які на кінець XIX ст. майже повсюдно злилися з парубочими.
Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час - у спеціально найнятих хатах на вечорниці (досвітки, супрядки, годенки), Ця своєрідна форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між парубками і дівчатами. На Покутті, наприклад, кожна дівчина на всі Іасниці" прикрашала капелюх свого обранця. Він же був зобов'язаний "кликати" її в перший та останній танець. Існувала певна ієрархія, згідно з якою у центрі майданчика танцювали старші парубки, а на периферії - молодші. За неписаними правилами дівчина не могла відмовитись від танцю, навіть якщо парубок їй не подобався. У противному випадку її виставляли на загальний осуд і виганяли з танців.
На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функцію охорони й передання традицій. За середньовіччя вона контролювала всі сторони життя своїх членів, стежила за додержанням узвичаєних правових і морально-етичних норм, застосовувала репресивні заходи щодо їх порушників. Із часом таку місію взяло на себе державне законодавство, залишивши за звичаєвим правом порівняно дрібні справи. За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовувались й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у холодну, замикали у колодку. Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, їх привселюдно ганьбили, прив'язуючи до куни - спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих "на гарячому" паліїв і викрадачів коней, хоча громадський самосуд був офіційно заборонений.
Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків. До них належав, зокрема, варварський звичай розправ над дівчатами, які втратили невинність до шлюбу. За відомостями І. Франка, на Бойківщині дівчат-покриток, наприклад, били шнурами від церковних
дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. В інших місцевостях застосовувались такі форми покарання, як насильне відрізання коси (ознака дівочості) або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм. Жертвами фанатичного натовпу могли стати жінки, яких звинувачували у відьмівстві, у зв'язках з "нечистою силою" взагалі. У XVII і навіть XVIII ст., особливо в період епідемій, посух тощо, містично настроєні члени громади нерідко закликали спалювати таких жінок або піддавати їх "випробуванню водою", тобто топити. Подібна розправа яскраво описана в повісті Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма".
Істотні особливості традиційного побуту й духовної культури трудящих визначалися домінуючим впливом релігійної ідеології. Кожна сільська територіальна громада була водночас конфесійною общиною, що об'єднувала прихожан навколо місцевого храму. Більшість українців сповідувала православ'я. На Західній і Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, що виникла в результаті Брестської церковної унії 1596 р. Певну частину віруючих українців складали також представники різних груп сектантства: штундисти, баптисти, адвентисти та ін.
Побутова релігія народних мас являла собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями і уявленнями. У свідомості українського селянина віра в "єдиного" Бога уживалась з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домових, русалок й іншу "нечисту силу", євангельські заповіді - з віруваннями в чародійство, магію, ворожбу тощо. Образи християнських святих наділялись рисами слов'янських богів (наприклад, Ілля Пророк замінив громовержця Перуна, святі Георгій і Власій - покровителя худоби Велеса і т. ін.). У народний побут увійшли церковні молитовні формули, що за своїми функціями були близькими до прадавніх заклинань, а у ролі магічних предметів стали використовувати деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих. Водночас поряд із релігійністю у світогляді українського селян ства^снували атеїстичні й антиклерикальні настрої.
5. Календарні свята й обряди українського села ХІХ ст.
До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята і обряди, що у минулому регламентували всі сфери життя українського селянства - виробничу, громадську, сімейну. У річному коловороті хлібороб спостерігав певну закономірність, усвідомлення якої вело його до виділення періодів річного циклу, що повторювались. Виробничі календарні цикли утворювались із послідовних дат праці у полі й вдома і супроводжувались релігійними святами і обрядами, магічними діями,забобонними прикметами, повір'ями, звичаями, багато з яких походили від первісної віри в залежність людини від надприродних сил. Календарні звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя землероба. Помітне розходження мала клерикальна і народна трактовка тих самих святкових дат.
Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв'язку з початком різних сільськогосподарських робіт. Жителі одного села нерідко спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії освячення громадських будівель, різьі стихійні лиха. Спільні трапези (братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім'ям якого був названий місцевий храм.
В аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Кожен із них плавно переходив у наступний, утворюючи нескінченний ряд кругооберту природи, чергування періодів праці й відпочинку, Найсприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.
Святом, коли "вводиться літо в зиму", на значній території України вважали Введення (21 листопада). З цим днем пов'язано чимало прикмет і прогнозів, що розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде зима і як вона вплине на врожай: "Як Введення мосте мостки, а Микола (6 грудня) забива гвіздки, то люта зима буде". Характерним звичаєм Введення був прихід першого відвідувача - полазниш. В основі його лежала так звана "магія першого дня" - віра людей в щасливу або нещасливу прикмету. На Введення стежили, щоб пер-шою до хати не зайшла жінка або дівчина: такий візит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя і добробут.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. -К., 1998.
3. Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. -Харків, 2000.
4. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. -К., 1995.
5. Культура і побут населення України: Навчальний посбіник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін. - К., 1993.
Loading...

 
 

Цікаве