WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

селянської громади склались її специфічні самоуправлінські риси. Першорядну роль тут відігравав загальний схід - збори представників від усіх господарств. Громадські сходи українців успадкували традиції давньоруського віча. Слід відзначити, що у горян Карпат зібрання під назвою "віче" у XIX ст. проходили не лише в окремих селах, айв масштабах усієї округи, нерідко набираючи політичного забарвлення. Повноправним учасником громадського сходу, як правило, виступав глава сім'ї - батько. Його могли замінити старший повнолітній син або дружина. Нарівні з ними правом голосу на сході користувалися вдови, які самостійно вели господарство. Сільські сходи звичайно збиралися на майдані біля церкви або управи. Скликали на них за допомогою церковного дзвону. Серед козаків Лівобережжя відомі спеціальні приміщення для общинних зібрань - зборні.
Загальний схід обирав адміністративних осіб громади: старосту села (війта - у західних областях), соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв (громадських запасів хліба), об'їждчиків полів та ін. Потім ці кандидатури затверджувались паном або державними урядовцями залежно від того, яким було село - панським чи державним. Представників сільської старшини, які не виконували своїх обов'язків або завинили перед громадою, переобирали достроково. За капіталізму виборні органи общини виражали насамперед інтереси заможної верхівки села й перетворилися на жалюгідну пародію народного самоуправління. Гострі суперечності між багатіями і біднотою розкривалися під час сільських сходів з особливою силою.
4. Громадське дозвілля та етикет
Важливу роль у громадському житті традиційного українського села відігравала церква. Відвідання церкви вважалось релігійним і моральним обов'язком кожного християнина. За цим ревно стежили представники духовенства. Проте вони ж самі визначали, що в народі ходили не стільки до церкви, скільки "під церкву", щоб поспілкуватись, похвалитись обновою, почути останні новини. На великі релігійні свята (Великдень, Різдво, Водохрещу, Храм та ін.) у церкві й біля неї (на цвинтарі) відбувалися загальногромадські ритуальні церемонії, масові народні розваги.
Своєрідним народним клубом, за відсутності інших культурних закладів на селі, була корчма. Відомий український етнограф П. Чубинський писав, що "сюди сходяться в години дозвілля чоловіки і жінки і заводять дружні бесіди із знайомими і приятелями. Сюди сходяться більше з
метою людей подивитись і себе показати. В корчму приходять музиканти, збираються парубки і дівчата, для яких у дні свят музика - єдина забава". Тут же у корчмі укладались і скріплювались рукобиттям і могоричем (випивкою, що її ставила одна з договірних сторін або обидві) різноманітні усні угоди та лихварські операції. Переслідуючи свої інтереси, корчмарі нерідко споювали селян, обплутували їх боргами, що призводило до розорення деяких господарств. Ставлення народу до корчми, де марнується людське здоров'я і розум, яскраво відображене в українському фольклорі.
Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень. У дореформений і після-реформений період на українських ярмарках можна було зустріти чимало колоритних фігур тогочасного святково-розважального комплексу. Тут виступали циркачі, фокусники, мандрівні актори, співаки і танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушечники і вертепники, шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям.
Характерною прикметою селянського побуту XIX - початку XX ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени (до початку або після закінчення основних сільськогосподарських робіт), невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння "святим реліквіям" відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Реалістичний образ богомільної баби Палажки, яка хизувалася перед односельчанами тим, що "з'їла двадцять пасок у Києві", виведений у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я". Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки й балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про події в "широкому світі". Вільно або невільно перекручені, ці чутки з часом набирали стійкої фольклорної форми І ставали народними анекдотами, переказами, бувальщинами.
Традиційні форми регуляції й самоорганізації життєдіяльності сільської громади відобразились у виробленій нею системі етикету - стереотипізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система форму-
валася під впливом соціально-психологічних рис, притаманних сільському способу життя, національних традицій, що складались віками. Стабільність патріархальних підвалин селянського побуту значною мірою підтримувалась статевовіковою структурою громади, яка характеризувалась певною ієрархічністю.
Наочно уявити внутрішній устрій общини дозволяє порядок розміщення прихожан у церкві, де кожний знав своє місце. Так, у селах Покуття звичайно першими від входу ставали старі жінки, за ними середнього вікугосподині, молодиці, потім дівчата. Перед дівчатами стояли парубки, далі молоді жонаті господарі, за ними чоловіки середнього і старшого віку, а попереду всіх, ближче до вівтаря - старі діди. Принагідно відзначимо, що в традиційному аграрному суспільстві завжди високо цінувалися життєвий досвід і мудрість старожилів, і їх оточували загальною повагою.
Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов'язки, регулювала норми поведінки у повсякденному побуті й на дозвіллі. Для українського села, зокрема, була характерною певна господарсько-побутова відособленість чоловіків і жінок. Форми громадської поведінки останніх мали різні обмеження, характерні для доби патріархату. Жінки не могли, наприклад, увійти до виборних органів громади.
Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи - прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов'язувалась із здатністю створити власну сім'ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17-18 років і для дівчат - у 15-16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина - доброю пряхою.
Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалась у самостійні статевовікові групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду, а великі - кілька, що формувались в окремих частинах села. Вступаючи до громади, новачок повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця церемонія називалась коронуванням і проходила як справжнє обрядове дійство. У кожній парубочій громаді раз на рік обирали ватажка (старшого парубка, отамана, березу). Його обов'язки полягали в тому, щоб боронити інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати всякі непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних розваг, святкових ритуалів,
Loading...

 
 

Цікаве