WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

своїх повноважних представників громада стежила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг, мостів,
річок, громадських будівель на своїй території, виконувала так званий стаційний обов'язок - забезпечувала харчами і всім потрібним урядових осіб, які приїжджали для розв'язання якихось питань.
Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв'язувались суперечки при поділі сім'ї, призначалась опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).
У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі повинні були давати пастухові одноденний харч. У деяких селах України цей порядок зберігається і понині. Пережитки общинного господарювання надовго законсервувались у традиціях тваринництва населення Карпат. Велику рогату худобу, овець і кіз тут донедавна випасали на громадському пасовищі: волів і корів під доглядом воларів, а овець і кіз під доглядом вівчарів. Воларя громада наймала спільно, а вівчарів (їх було п'ять-шість на череду, залежно від кількості овець) - ті господарі, у яких було багато овець. На Гуцуль-щині випас худоби на гірському пасовищі - полонині - організовував власник або орендар - депутат, якого обирали з-поміж себе члени сільської громади на загальних зборах. Він відповідав за роботу пастухів, керував випасом овець на полонині. Громада у свою чергу контролювала діяльність депутата під час сезонного випасу і при кінцевому розрахунку.
Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українському селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина - звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районах України були поширені найми "за сніп". Зажин, так називався цей звичай, був важливим засобом існування багатьох малоземельних і безземельних сімей. У залежності від місцевих умов зажинщикам платили п'ятий, шостий, а інколи лише десятий або дванадцятий сніп.
Колективна взаємодопомога і громадське самоуправління. Релікти давньої виробничої єдності громад виразно простежуються в українців, як і в інших слов'янських
народів, у традиційних звичаях колективної взаємодопомоги селян при виконанні невідкладних і трудомістких робіт. Це насамперед широко розповсюджений в Україні звичай толоки. Характерними ознаками традиційної толоки було те, що вона відбувалася звичайно у святкові й вихідні дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Найчастіше її учасниками були сусіди й близькі родичі Толоку застосовували при найрізноманітніших роботах - як польових (оранка, сівба, збирання врожаю, заготівля сіна), так і домашніх (прядіння льону, конопель, вовни, заготівля продуктів, будівництво житла і господарських споруд). На Поліссі в такий спосіб когаали картоплю, збирали і молотили хліб, а на Покутті і Закарпатті - лущили кукурудзу. В народі говорили: "Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш".
Для оранки важких грунтів (особливо цілинних) у ряді випадків було необхідно запрягати в плуг три-чотири пари волів або коней. Не маючи необхідного тягла і сільськогосподарського реманенту, незаможні селяни об'єднувалися, щоб обробити свої поля. Ця усталена форма кооперації називалась супрягою.
Досить розповсюдженою була форма взаємодопомоги на відробіток, її застосовували переважно жінки, виконуючи по черзі польові роботи - день у о.днієї, день у другої і т. ін.
До колективної допомоги односельцям вдавались у разі стихійного лиха та інших скрутних обставин. Толокою виконували й громадські роботи: будівництво й ремонт церков, шкіл, лікарень, доріг, мостів тощо. В очах громади трудова допомога була почесною спріавою, її проводили навіть у дні, які за народними уявленнями вважались забороненими для праці. Толока, як правило, проходила у піднесеному настрої, в дусі трудового змагання, з піснями і жартами. За традицією господарі, що діставали допомогу, годували толочан, а іноді й наймали для них музик.
В умовах пореформеного українського села, коли активно проходили процеси майнового" і соціального розшарування, добрий народний звичай трудової взаємодопомоги нерідко перетворювався на засіб неприкритої експлуатації односельчан. Ним подекуди кюристалися куркулі й духовенство, які, маючи великі земельні наділи, намагались залучати дешеву робочу силу. Безплатну роботу по обробітку полів, які належали причту, по ремонту церков у народі називали "попівською панпщною" або "попівсь-кими празниками". З'явились толоки, де учасники працювали за вигідну в майбутньому форму найму,- за безпроцентну позику, іноді вони ставали формою колективних відробітків. Тоді толоки поступово втрачали свої традиційні форми і церемонії: на них уже не запрошували, їх просто замовляли.
Давні традиції спільного господарювання у формі так званого сябринства до XX ст. побутували на українському і білоруському Поліссі. Кілька родичів або сусідів (сябрів, спольників) за домовленістю об'єднували свої наділи або разом обробляли неосвоєні землі, проводячи спільно весь цикл польових робіт і розділяючи навпіл готовий продукт. Схильність українського селянства до громадської трудової кооперації знайшла свій вираз і в діяльності різних артілей, що мали свою спеціалізацію. Помітну роль в економічному житті України XVII і особливо XVIII ст. відігравали артілі (валки) чумаків та рибалок. У період формуваннякапіталізму набули поширення артілі косарів, молотильників, чередників, тютюнниць та ін. Об'єднувались в артілі й селяни, відправляючись на заробітки. Ці добровільні об'єднання грунтувалися на круговій поруці й відстоювали інтереси своїх членів.
Згуртовано та оперативно сільські громади виступали за врятування врожаю від різних шкідників, при захисті худоби від нападу хижаків тощо. У таких випадках на громадські роботи виходило все працездатне населення. За часів феодалізму, коли над общиною нависала смертельна загроза (холера, чума, неврожай), виконувались спеціальні колективні роботи магічно-охоронного призначення: оборювання, огороджування села, ткання за одну ніч жертовного полотна - громадського рушника і т. ін.
Навіть на стадії розкладу сільська громада в Україні зуміла почасти зберегти свої позитивні начала. В разі потреби надавалась не лише трудова, а й спільна матеріальна допомога убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. На великі релігійні свята громадським коштом влаштовувалися трапези для жебраків і престарілих. Щоб не потрапити у залежність до лихварів, односельчани створювали громадські позикові каси і шпіхліри (комори), де зберігався- "на чорний день" недоторканий запас зерна. Але разом із тим у громадському побуті українського селянства виявляли себе й такі риси дрібновласницької психології, як егоїзм та індивідуалізм, що нерідко перетворювали трудівника на обмеженого хазяйчика, спотворювали його мораль і поведінку. Концентрованим виразом цих тенденцій було прислів'я "Моя хата з краю", що, на жаль, відоме й сьогодні.
У процесі розвитку
Loading...

 
 

Цікаве