WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

Селянські громади в Україні. Громадське життя і звичаї українського села в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст. - Реферат

грошовому штрафу до 1 крб.;- арешту терміном до 2 діб. На час виконання своїх обов'язків сільський староста звільнявся від тілесних покарань та всіх натуральних повинностей.Всі касаційні скарги на дії сільського старости подавались мировому посереднику (до скасування цього інституту в 1874р.) або земському начальнику (з 1889р.).
Сільська громада на сільському сході могла обирати на допомогу сільському старості і інших посадових осіб сільського управління: збирачів податків, наглядачів хлібних магазинів, училищ, лікарень, писарі лісових та польових сторожів та ін. Строк їх повноважень також визначався терміном в 3 роки, окрім збирачів податків, яких переобирали щорічно. Т.ч., сільське управління (самоуправління) складалось з сільського сходу, сільського старости та інших посадових осіб, перелічених вище.У деяких випадках на сільському сході головував волосний старшина. Це відносилось до таких випадків як розгляд питань про звіт посадових осіб сільського управління, розгляд скарг на дії цих же посадових осіб, розгляд інших спірних питань життя громади.
3. Сільська громада та звичаєве право
Породжений об'єктивними соціально-економічними умовами і тісно пов'язаний з ними громадський побут кожного етносу - не застигле явище, а динамічна система, в якій постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм. У цьому складному процесі традиції, як правило, постійно трансформуються (або зовсім виходять з ужитку), а інновації через компромісні форми перетворюються на традиції. Таким чином забезпечується живий зв'язок історії, відбувається передання культурних надбань від покоління до покоління, без якого не може існувати жоден народ.
Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпоративності - належності індивіда до певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп - дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та ін.- мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки - писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за рахунок національних, конфесійних, професійних відмінностей.
До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Землеробський тип господарства, успадкований з часів неоліту, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя слов'янських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним носієм історичної та фольклорної пам'яті народу.
Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов'язані з сільською територіальною общиною - громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого
самоуправління. Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Цей процес у різних регіонах України проходив нерівномірно. Головною його ознакою був поступовий перехід від колективних форм землеволодіння до приватної власності окремих господарів на землю.
Якщо на Західній Україні та Правобережжі у зв'язку з інтенсивним розвитком фільваркового господарства сільська община була підірвана вже в XVI-XVII ст., то на Лівобережній та Слобідській Україні цей соціальний інститут активно функціонував і у XVIII ст. Розклад феодаль-но-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин остаточно зруйнували економічний базис громади. Буржуазні реформи в Австро-Угорщині (1848 р.) і царській Росії (1861 р.) законодавче оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіальну одиницю місце-вого управління, підпорядковану державній владі. У XIX - на початку XX ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні.
Проте у житті та побуті селянина стійко утримувались численні общинні пережитки, частина яких виявилась досить пластичною щодо нових умов соціально-економічного розвитку. Пройшовши багатовіковий шлях розвитку й зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, пізня сільська громада являла собою насамперед територіальне об'єднання, що трималось на основі сусідських зв'язків. У структурі феодального, а певною мірою й капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого - демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права. Усна творчість українців відобразила погляд народу на громаду як велику колективну силу: "Громада - великий чоловік", "Де людей купа, не болить у пупа", "Що громада скаже, то й пан не поможе" та ін.
У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого (копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київської Русі, вирішувались питання, пов'язані з земельною власністю, наслідуванням майна, орендою, особистим наймом, провиною членів общини тощо. Існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний і общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була
душа, за другим - двір. Періодичні переділи землі були великою подією в житті кожного села. Вони відбувались завжди прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада в Україні мала право відбирати общинний наділ у одного господаря (при несправній сплаті податків) і передавати іншому.
Крім земельних угідь, у користуванні громади перебували спільні ліси, водоймища, пасовища. За середньовіччя усі общинники користувалися ними спільно на правах колективного власника. Пізніше розпочався процес відчу-ження громадських володінь, які переходили до казни й окремих землевласників. Проте в народі досить міцно утримувались давні общинні уявлення про те, що приватна власність може поширюватись лише на поле, город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства - ліс, гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що "від бога" - визнавалися загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною їх гострих сутичок з поміщика-ми-землевласниками та офіційною владою. Боротьба за сервітути - право на вільнекористування лісами, пасовищами, місцями рибної ловлі, добування глини, піску, каменю тощо - на Західній Україні після реформи 1848 р. вилилась у цілу низку судових процесів, відкритих виступів і масових заворушень. При цьому сільські громади виявляли велику наполегливість і рішучість. Із свого гурту вони обирали ходоків, які рушали "шукати правду" до Львова й навіть Відня.
Пережитки форм громадського землекористування у деяких місцях збереглися навіть при індивідуальному обробітку грунтів. Зокрема, на Бойківщині до початку XX ст. звичаєве право дозволяло вільно користуватися для випасу худоби чужою землею від Покрови (1 жовтня ст. ст.) до Св. Юрія (26 листопада). А в деяких районах Сумської області ще й нині щорічний розподіл сіножатей серед окремих сімей відбувається у відповідності з методикою общинних переділів.
Як при подушній, так і при подвірній формі землеволодіння громада відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні казенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі
Loading...

 
 

Цікаве