WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український народний календар - Реферат

Український народний календар - Реферат


Реферат на тему:
Український народний календар
Як з`явився календар?
Потреба виміряти час виникла в людей уже в глибоку давнину. Перші календарі з`явилися багато тисяч літ тому на світанку людської цивілізації.
Люди навчилися вимірювати відрізки часу, зіставляти їх з явищами, що
періодично повторювалися ( зміна дня і ночі, зміна фаз Місяця, зміна пір року ). Без застосування одиниць виміру часу люди не змогли б існувати,
спілкуватися між собою, займатися торгівлею, землеробством. Спочатку від-
лік часу був примітивним, та з розвитком культури, зі зростанням практик-них потреб людей календарі удосконалювалися, з`явилися такі поняття, як
рік, місяць, тиждень.
Колись кожне плем`я, кожне місто, кожна держава створювали свої власні
календарі, по-різному укладені з діб, місяців і років. З`явилися місячні, місяч-
но-сонячні, сонячні календарі. Близько двох з половиною тисяч років до нашої ери місячним календарем користувалися шумери ( стародавній народ, що жив близько 3000 тис. років до нашої ери на території сучасного Іраку ). Місячно-сонячним календарем у глибоку давнину користувалися народи Китаю та Індії. Сьогодні всі народи світу користуються соняч-ним календарем, успадкованим від стародавніх римлян.
Календарем заведено називати певну систему відліку великих відріз-ків часу.
Перший римський календар ( його було прийнято в 700 році до нашої ери ) мав десять місяців.
У цьому календарі було триста чотири дні. Незручність виправили в 650 році нашої ери. У календарі з`явилися ще два місяці. Одинадцятий - січень і дванадцятий - лютий.
Слово про календи
Нині нам важко обійтись без календаря. Окрім перекладних, настінних, кишенькових, ще й користуємось електронно - годинниковим календарем. Але чим більше послуговуємося механічною пам`яттю, тим помітніше слабне
природно-біологічна. Вам, очевидно, доводилося завважувати, коли люди раз у раз перепитують: "А який сьогодні день?" чи "Яке нині число?" і тут же
забувають про це. У тому, що наша пам`ять "розлінилася" сприймати повсяк-деннну інформацію, завинили ми самі, оскільки позбавили природного її функціонування.
Між тим, старші люди, не користуючись будь-якими календарями, пам`ятають майже всі народні та релігійні свята. Більшість сільських жителів
пам`ятали чимало свят, за допомогою яких регулювалася побутова й виробнича діяльність сільських мешканців. Ними визначали терміни сіяння
зернових, висаджування в грунт розсади, збирання врожаю тощо. Практично все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою
структурою.
Річний календар українців розподілено на чотири пори року. Кожна з них
має свою систему свят. Той чи той празник, у свою чергу, відповідав персоні- зованим покровителям, себто богам, що опікали природні дії або явища.
Відтак сукупність первісних релігійних вірувань об`єднувалася спільною
ідеєю - пошанівкою Сонцю та сонячним богам, боротьбою літа із зимою, тепла з холодом, одне слово, протистоянням злих і добрих духів.
Для того щоб повніше уявити, на яких засадах створювався народний календар, потрібно провести хоч короткий аналіз міфології. На жаль, чіткої
структури давньослов`янських вірувань ми не маємо й досі, хоч серед найці-кавіших розвідок вирізняються дві праці - Б. Рибакова "Язычество древних
славян" та митрополита Іларіона "Дохристиянські вірування українського народу".
Первісних джерел, хоч і бракує, але і вистачає свідчень закордонних письменників. Зокрема, грецький письменник Прокопій ( VI ст.) писав у сво-їй книзі "Про готську війну" таке: "Єдиного бога, що посилає блискавку, виз-
нають вони (себто мешканці Подністров`я. - В.С.) владикою всіх". Мова, як
ми можемо здогадатися, йде про Перуна.
Але, поряд найосновнішого владики, у вищому щабелі осідали Сварог,
Даждьбог, Хорс, Велес ( Волос ), Стрибок, Симарегл, Мокша, Лада й Ладо, Лель, Ярило та ін. Більш повніші відомості маємо про добу князювання Во-
лодимира Святославовича. За його розпорядженням у Києві був зведений пантеон найосновніших богів, про що підтверджується, зокрема, в "Повісті
врем`яних літ": "...і постави кумири на холму вні Двора Черемного". На київ-
ському Олімпі возвеличувалося шість найосновніших статуй: Перуна, Хорса,
Даждьобога, Стрибога, Симарегла та Мокші.
Кожен з них мав свою "сферу впливу". Але згодом - парадокс історії -
ідейний зодчий пантеону, прийнявши християнство, розпорядився знести
створений ним же ж Олімп, а статуї повкидали в Дніпро. Нова ж релігія, що
була тоді чужою народові, не одразу прижилася. Кілька століть велася жорстока боротьба з дайбозькими віруваннями.
Церковні постулати того часу рясніють різноманітними постановами й настановами, в храмах оголошуються суворі анафеми, а церковні проповід-ники у своїх трактатах з їдким сарказмом висміюють "поганинів" - тих, хто
дотримувався батьківських традицій. Зокрема, київський митрополит Іоанн ІІ
(1077 - 1089) у своїх "Правилах" ремствує на те, що чорнолюд відмовляєть-ся од причастя. Подібне зустрічаємо і в Початковому Київському літописі, що люди "словом нарицающієся християне", а насправді "поганськи живу-ще". Це ж саме засвідчує і Густинський літопис.
Особливо суворо засуджував давню віру і народну обрядовість відомий полеміст Іван Вишенський. Він нищівно ганьбив усі народні свята - Коляду,
Купала, щедрівки, гойдалки на Петра і Юрія тощо. З ним солідаризувався й
архімандрит Іоникій Галятовський. У ХVІІ столітті в "Супліці на попа" він написав, щоб "не велів Коляди колядувати, на вулицю ходити й на Купайла
через огонь скакати, об Клечанні заказав вінець робити і тих на вночі на воду
носити".
У Збірнику, що з`явився у ХVІІІ столітті, видрукувано чимало давніх
наказів, які суворо засуджували двовір`я: "Сон толкувати і розказувати - то
гріх", "Де сопілки та гусла й пісні сатаниневи, там біси збираються", "Воро-жити чи зіллям що робити - то гріх" і т.д. Більше того, за наказом гетьмана
Івана Скоропадського (1719) підвладна йому київська консисторія навіть за-бороняла влаштовувати вечорниці.
Через двісті років після прийняття християнства згадуваний нами Іоанн ІІ ремствував, що весільний обряд проводиться за старим звичаєм - після церковного вінчання все залишається без змін. Навіть у 1774 році Си-нод, посилаючись на розпорядження Катерини ІІ, видав наказ, що "дійшло до відома її Імператорської Величності, ніби в Малоросії шлюби беруть таким
чином, що після вінчання в церкві молоді, проте, розлучаються, зостаючись
багатороків у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть весільлям... Найсвятіший Синод наказує зобов`язати молодих підпискою, перше ніж вони вийдуть з церкви, не розлу-чатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство, та щоб наказати всім
тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх
хат і жити з ними супружим життям".
Але ці чи подібні їм настанови істотно не змінили ситуації. В обрядово-
побутовому житті селяни користувалися традиційними віруваннями. Як
засвідчують офіційні джерела, лише в ХVІІ - ХVІІІ століттях християнство
зуміло "опанувати ситуацію", хоч в окремих місцях, зокрема на Поліссі, про-
довжували існувати дайбозькі вірування.
За свідченням П. Чубинського, ще в минулому віці був у вжиткові зви-чай "погуковщини", згідно з яким, аби залучити селян до церкви, дозволя-лося "погукнути в храмі",

 
 

Цікаве

Загрузка...