WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Виникнення українського народу - Реферат

Виникнення українського народу - Реферат


Реферат
на тему:
Виникнення українського народу
У більшості народів, які складають основу відповідних націй, існують не наукові, а ідеологічно обумовлені версії їх походження. Так, у Білорусі й Росії і досі панує ще з радянських часів концепція так званої "давньоруської народності", як спільної колиски, з якої вийшли росіяни, українці і білоруси. В країнах Прибалтики, навпаки, дістали поширення націоналістичні версії походження литовців, латишів та естонців.
Україна в цьому відношенні не є винятком. Існує декілька версій про походження українського народу.
Перша версія (патріотична) проголошує народження українського етносу ще до епохи Київської Русі. Найрадикальніші відносять цю подію до часів трипільскої культури, коли ще й слов'ян як окремої спільноти не існувало.
Згідно другої версії, деякі українські вчені доводять, що український етнос виник у середині І тис. н. е.
Але більшість вчених все ж таки стверджують, що обидві версії однаково далекі від дійсного стану речей.
Насправді всі умови, які необхідні для виникнення українського народу, з'явилися на теренах України лише напередодні утворення Київської Русі. Тоді завершилося заселення більшості її земель слов'янами, які асимілювали місцеве населення (переважно скіфо-сарматів і, менше, фракійців, германців, тюрків та ін.). Асимілюючи це населення й переймаючи його культуру, слов'яни - вихідці з правобережного Полісся, засвоїли тисячолітній культурний спадок тутешніх жителів і в такий спосіб пристосувалися до умов Лісостепу та Степу, які є основними ландшафтними зонами України.
А напередодні утворення Київської Русі ці слов'янські племена об'єднуються не тільки торговими шляхами, а й у рамках спочатку переддержавного (племінний союз на чолі з дулібами, яких змінили поляни), а потім і власне державного утворення (держава Руська Земля зі столицею в Києві). (На жаль, із виникненням Київської Русі це державне об'єднання розчинилося у величезній новоутвореній державі).
На час утворення Київської Русі на землях України складається етнокультурна спільність слов'янського населення, до якої входили відомі з літопису племінні етноси полян, уличів, тиверців, волинян (можливо, також дулібів і бужан, якщо це не попередники волинян) і частково деревлян, сіверян та південних дреговичів. Це слов'янське населення відрізнялося від слов'ян у Білорусі й Росії за системами землеробства (тут дво- і трипілля, там підсіка), знаряддями (тут плуг, там соха), житлами (тут заглиблена в землю будівля з обмазаними глиною стінами, там зрубне наземне житло), ремеслами (використання на півдні коноплі, а на півночі льону, різні традиції в металургії, широке вживання на північних лісових теренах дерева як сировини тощо). Це ж слід сказати відносно одягу, харчування, особистої гігієни та інших сфер матеріальної культури. Відомий з літопису київський пантеон князя Володимира складали боги слов'ян з території України, на Півночі існував інший язичницький пантеон. Дослідження мовознавців виявили, що основні риси української мови теж складаються в ХІ-ХІІІ ст. От ці етнокультурні відмінності слов'янського населення України від слов'ян на теренах Росії і Білорусі й послужили підставою для виникнення в подальшому осібної етнічної самосвідомості.
Перші прояви такої самосвідомості у слов'янського населення України фіксуються "Повісті врємєнних літ" у формі етноцентричного зображення полян, що показані найкультурнішими і протиставлені слов'янам на землях Росії й Білорусі, яких прирівняно до звірів (про них сказано, що вони "якоже всякий звір"). Цей етноцентричний стереотип київський літописець поширює й на інші протоукраїнські племінні етноси (за винятком сіверян і деревлян), яких теж визнано за "своїх". Разом з тим вказана самосвідомість ще була набагато слабшою за самосвідомість окремих племінних етносів, не існувало і спільної самоназви.
Розгортання в ХІ-ХІІ ст. удільної роздробленості спричинило виникнення на основі колишніх племен нових етносів, які відповідали основним землям-князівствам, що виступали фактично незалежними державами. Такими "землями" на території України були: Руська (складалася з Київського і Переяславського князівств), Володимирська (Волинська), Галицька, Чернігівська, невелика Болохівська, а також південні райони Турівської та західні райони Сіверської земель. Відповідно, тут фіксуються такі земельні етноси: русь, володимирці (волинці), галичани, чернігівці, невелика спільнота болохівців, а також південна частина турівців і західна частина сіверян (севрюків). Самосвідомості земельних етносів проявлялися у відповідних етнонімах, відмінних від етносів сусідніх земель інтересах, взаємної ворожості і частих війнах між ними, етноцентризмі, тобто вихвалянні всього свого на противагу сусідам. Існування земельних етносів є закономірним для епохи феодальної роздробленості і спостерігалося практично в усіх європейських країнах - Франції, Німеччині, Італії, Польщі та інших. Так званої ж "давньоруської народності", яка займала величезну територію, в ранньому середньовіччі просто не могло існувати, з огляду на нерозвиненість шляхів сполучень і мереж комунікацій, малу територіальну мобільність більшості населення, тенденцію до натурально-господарської замкнутості та політичну роздробленість.
Але у ході феодальної роздробленості, умови для формування на території України єдиного слов'янського етносу, що склалися раніше, знову починають проявлятися. В результаті, в останній чверті ХІІ ст. тут формується нова політична спільність у формі суперництва галицько-волинських і чернігівських князів за Київ, яка і об'єднала всю Південну Русь. Північні й північно-східні землі Русі - Полоцька, Новгородська, Ростово-Суздальська - відособлюються від Києва і формують власні політичні спільності. З виникненням на землях Південної Русі окремої етнополітичної спільноти, її територію охоплює єдина мережа комунікацій, пов'язана з місцевим державним життям. З'являється загальнопівденноруська етнічна еліта, яка формує у південноруського населення, що раніше поділялося на земельні етноси, усвідомлення того, що воно є єдиним народом, тобто спільну етнічну самосвідомість. В результаті, у кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. серед мешканців усіх тутешніх земель поширюється єдина самоназва "русь" (у множині) і "русин" (в однині). (До цього це була назва лише жителів середньонаддніпрянської Руської землі. Жителі ж інших давньоруських земель мали власні етноніми, і "руссю" їх називали лише при стиканні з чужинцями з-поза меж усієї Давньої Русі.) Така етнонімічна модель була типовою для Давньої Русі - України (пор.: "мордва" - "мордвин", "литва" - "литвин", "чудь" - "чудин" і т. д.). На північно-східних землях топонім "Русь", а також похідний від нього етнонім розповсюджується, витісняючи місцеві земельні назви, пізніше, з кінця ХІІІ ст., але вже у формі "русские", що утворена за зовсім іншою, нетиповою моделлю. "Русин" (як і "литвин", "мордвин", "німчин", "волошин" і т. д.) з самогопочатку виступало субстантивом, означаючи особу. "Русский" же спочатку було атрибутивом, позначаючи належність людини "руському" князю, і лише згодом перетворилося на субстантив. У цей час етнонім "русь" ("русин" фіксується і в Білорусі, але жителі України її мешканців називали "литвою" (і "литвин" в однині), тобто підлеглі Литви, яка захопила тоді ці землі) відрізняє таким чином, від себе.
Поява єдиної самоназви на всіх південноруських землях у кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. свідчить про завершення формування тут єдиного етносу. Те, що цей етнонім дійсно закріпився серед населення Південної Русі, засвідчується його повсюдним вживанням у середовищі зовсім різних соціальних верств на всіх її землях, починаючи з цього часу. Етнонім "русь" ("русин", пізніше "русини") зберігався як єдина самоназва всього українського населення аж до ХVIII ст. На західноукраїнських землях він побутував до першої половини - середини ХХ ст. Збереження однієї й тієї ж самоназви впродовж цього часу свідчить про збереження і однієї етнічності, одного й того ж етносу. Таким чином, народ, який виник на землях Південної Русі в кінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. є саме українським, але він тоді мав іншу назву (самоназва "українці" з'являється як регіональна назва населення козацької України лише в кінці XVII ст., загальноукраїнською ж вона стає у ХІХ - першій половині ХХ ст.).
Після монгольського завоювання український народ не міг утворитись (як твердять прихильники "спільної колиски), оскільки територія України, опинившись у складі кількох держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, а з 1503 р. і Московії), які анексували її землі, виявилася розрізаною їх кордонами на кілька частин. Причому якщо Галичина, Волинь і Наддніпрянські землі об'єдналися, хоч і ненадовго, за Люблінською унією 1569 р., то Буковина та Закарпаття залишалися відрізаними від решти України аж до ХХ ст. Єдність території, без чого етнос не може утворитися, виявилася зруйнованою, етнічна еліта ж, що формує етнічну самосвідомість, дуже ослабла, а в деяких регіонах практично зникла. І якби український народ не сформувався раніше, він за умов такого роз'єднання вже не міг би утворитися. Якраз існування єдиного українського етносу породжувало тенденцію до об'єднання роз'єднаних після монгольського завоювання українських земель, яка постійно пробивала собі шлях упродовж століть, незважаючи на несприятливі для цього умови.
Список використаної літератури
1. Грушевський М. Історія України. - К., 1999.
2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів, 1991.
3. Крип'якевич І. та ін. Історія України. - Львів: "Фенікс", 1994.
4. Субтельний О. Історія України. - К., 2001.
Loading...

 
 

Цікаве