WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українці про сім'ю, рід і родинне виховання - Реферат

Українці про сім'ю, рід і родинне виховання - Реферат

Реферат з українознавства
Українці про сім'ю, рід і родинне виховання
З ДАВНІХ-ДАВЕН серед українців виник і утвердився погляд на сім'ю і рід як на святиню, а на виховання дітей - як на святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, в наших предків мали свої опікувальні божества - Рід і Рожаницю, уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Обидва божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами - богом грому і блискавки Перуном, сонця і світла - Дажбогом, неба - Сварогом, вогню - Хорсом.
Не буде перебільшенням сказати, що поруч із божественим культом Сонця, Неба, Води, Землі, Хліба в свідомості нашого народу віками живе культ Матері, Сім'ї, Роду, і це успадковується з покоління в покоління. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, і в цій пошані виховував молоде покоління. Коли народжувалася дитина, її у зв'язок роду приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися у звичаях українців і донині, засвідчує особливо важливе значення їх для соціальної педагогіки. Впливова дія народних традицій повністю зливається з самою сутністю української етнопедагогіки, зокрема її гуманістичним спрямуванням, націленим на маніфестування вічності життя і нерозривної спадкоємності духовних надбань мертвих, живих і ненароджених поколінь. Силу її психолого-педагогічного механізму з глибокою проникливістю показав Михайло Коцюбинський у своїй знаменитій повісті "Тіні забутих предків".
Саме слово "сім'я" у щоденному спілкуванні українців репрезентує шлюбне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і краса її підносяться аж до небес як ознака особливого авторитету й ролі в житті кожної людини засобами такого, наприклад, персоніфікованого образу:
А в тім саду три теремки:
У першому - красне сонце,
У другому - ясен місяць,
А в третьому - дрібні зірки.
Ясен місяць - пан господар,
Красне сонце - жона його,
Дрібні зірки - його дітки.
Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме. Саме тому таку ідею проголошує одна з відомих українських народних пісень:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатинки
Нема щастя, нема жінки.
Цю думку стверджують також народні афоризми: "Без сім'ї нема щастя на землі", "З родини йде життя людини".
Погляди на сім'ю в українців тісно пов'язані з оцінкою роду - кровної і свояцької єдності ряду поколінь, які генетично походять від одного предка, усіх родичів, рідних. А звідси й поширені серед народу стійкі вислови типу: "вести рід", "з роду до роду", "від роду в рід" - у всіх поколіннях, з покоління в покоління, від батьків до дітей; "з самого роду" - від народження. Коли комусь судилося щось від народження, кажуть: "Так на роду написано". Одиноку людину, яка не має ні батьків, ані родичів, характеризують: "ні роду, ні племені", "ні роду, ні плоду". Коли ж хтось дуже схожий на кого-небудь зовнішністю, звичками та манерами, зауважують: "Один рід, один плід". Цим засвідчується розуміння ролі спадковості, чи, як тепер прийнято тлумачити, збереження генетичного коду.
Народних афоризмів, що відображають інституцію роду й сім'ї, в українському фольклорі дуже багато. І всі вони, як правило, наголошують на важливості роду й родинних зв'язків у житті кожної людини: "Який рід, такий плід", "Яке коріння, таке й насіння". Ряд їх переходить до значно ширших узагальнень: "Від роду - до народу", "Без роду немає народу".
Закликами до вшанування роду, до єдності з ним, радістю родинній злуці й тугою за нею пройнято чимало українських народних пісень. "Роде мій красний, роде мій прекрасний!" - часто проголошується в них. І з задоволенням зазначається:
З'їжджається рід до роду
На любу розмову.
Звичайно, увага й повага до сім'ї до роду не приходить сама собою. Її треба виховувати. Це і є той природний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них - до рідного народу, української нації. Тож особлива виховна місія батьків культивується такими повчальними словами педагогічної мудрості нашого народу: "Умів дитину породити, умій і навчити", "Батько не той, хто породив, а той, хто спорядив", "Не та мати, що породила, а та, що виховала".
Добрі ті родинні стосунки, що грунтуються на взаємній чесності, щирості, доброзичливості, людській порядності. Звідси й поради: "Свого доправляйся, роду не цурайся", "Хто роду відречеться, того й рід відрече". Будь-яка фальш, навіть найменша, тут неприпустима. Очевидно, проти цього й спрямовані застереження: "Не трать ходу до поганого роду", іронізування: "Рідня - десята вода на киселі", "Близька рідня: на одному сонці онучі сушили", розчарування: "Великий рід, та ніде голови прихилити" і висновки: "Краще близький сусіда, ніж далекий родич".
Українська педагогічна мудрість закликає долати всілякі родинні незгоди й негаразди-якщо вже не виходить для дорослих, то хоча б задля дітей. Саме таку ідею утверджує народна пісня "Ой у броду, броду пили гуси воду". Розбагатілим братам, які загордились і цураються свого роду, своєї рідної сестри, не хочуть до неї, убогої, в гості прийти, вона відповідає:
- Брати ж мої, брати,
дорогії квіти,
Як ви самі не прийдете,
присилайте діти!
Знання свого родоводу - традиційна вимога української етнопеда-гогіки. І ця вимога не тільки декларувалась, а й неухильно виконувалась. Упевненість "Нема в світі, як родина, то вам скаже і дитина" хіба не підтверджує це? Підтримувати родину означає, перш за все, берегти честь свого народу, його високий авторитет, радувати свій рід гарною поведінкою. Така риса вироблялася в дитини у контексті самого родинного життя, на основі щоденних справ і спостережень.
Вище ми зазначали піднесення в уяві українців роду аж до небес та обожнювання його, на що зорієнтовувалися діти та молодь. Але не менш важливими були й справи земні. Дитина змалку щоденно вбирала душею тепло любові батька й матері, ласку дідусів і бабусь, піклування старших братів і сестер, увагу родичів, про сім'ю, рідних, народні вислови на цю тему. Сутність родових відносин розкривається у дитячому фольклорі часто через образи навколишньої природи, персоніфіковано, що дуже імпонує уяві, розуму й серцю дітей, а тому легко запам'ятовується. І не дивно, що колена українська дитина знає напам'ять і охоче декламує, скажімо, такий віршик, як "Ходить гарбуз по городу":
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
- Ой чи живі, чи здорові,
Всі родичі гарбузові?
Прекрасним засобом прояву уваги до сім'ї, роду, предків є національні звичаї і традиції. Це, зокрема, традиційні храмові свята, коли сходиться разом з дітьми й сідає за святковий стіл уся родина. Це і збереження,умноження й передача від покоління до покоління родинних реліквій. Це фотокартки родичів у хаті на стіні, прикрашені вишитими рушниками, або сімейні фотоальбоми.
А скільки уваги до сім'ї й роду спостерігаємо в українській святковій обрядовості! Так, напередодні Різдва Христового українці ставлять на почесному місці біля столу Дідуха - сніп - як символ далекого предка з надією, що цей родоначальник пращур посприяє, аби сім'я мала хліб і статки, радісне життя. Для дітей цей символічний образ дорогий іще й тим, що винагороджує за гарну поведінку подарунками. Найчастіше це різні ласощі, які батьки заздалегідь приготувати.
Посеред столу на Різдвяні свята українці ставили Деревце, зроблене із золотистих стебел і колосся пшениці, як уособлення Древа Життя, сім'ї, мудрості, вічності людського роду й життя на землі. А оскільки Деревце обвішували різними прикрасами, то воно символізувало ще й родинну радість і добробут. Витвір цей - дуже гарний, філігранний - репрезентує красу праці українських дівчат-рукомесниць. Його робили, ставили й при-крашали дівчата, особливо ті, що, як кажуть, на виданні. Звичай цей теж символічний. Дівчина, по-перше, демонструвала перед майбутніми женихами свою майстерність і вміння створювати домашній затишок та святковий настрій. По-друге, тут був смисл іще глибший: символізувалися плодючість і продовження роду. Адже кожна дівчина - це потенційна дружина, мати своїх дітей. До речі, звичай ставити Дідуха й Деревце подекуди зберігся на Україні й до нині. Живе він і в народній уяві. Згадаймо хоча б дитячий віршик:
От ялинка, деревце,
На тобі і те, і се,
Щоб ти гарною була
І, як квітка, розцвіла!
До речі, традиція ставити ялинку не українська, а запозичена. Харак-терною національною рисою українців є любовне ставлення до природи. Тож не могли вони в силу цієї своєї чудової ознаки вигадати такий жор-стокий звичай, коли задля короткої втіхи під Новоріччя вирубують, а потім викидають тисячі, мільйони хвойних дерев. То чому б не повернути по всій Україні цей наш давній, чудовий національний звичай ставити рукотворне Деревце? Скільки було б врятовано молодих і струнких ялинок та смерічок! Як би збагатилась і прикрасилась від цього природа нашої української землі! А багатства і краси їй ніколи не бракувало.
Студенти, з якими я працюю,- майбутні вихователі дитячих садків і вчителі початкових класів - з гуманних спонукань у ставленні до природи протягом останніх років вели роз'яснювальну роботу серед населення (і словесно, і влаштуванням показових виставок) щодо заміни ялинок композиціями з хвойних гілок і різних прикрас. Але помітного успіху це не дало, що знову підтверджує: перевершити винайдене народом дуже важко. Тож візьмімо на озброєння в охороні наших лісів те, що віками застосовував наш народ,- традиційне українське Деревце.
У плеканні історичної пам'яті наших дітей, у виробленні пошанівного ставлення до роду, сім'ї чимале значення має також живе спілкування з ними в родинному колі у формі бесід та розповідей про наших пращурів, історію українського народу, рідного краю, села чи міста. Але щоб успішно діяти, самому вихователеві треба все добре знати - це аксіома.
Loading...

 
 

Цікаве